Четверо з них стежили за обідом дорослих з дальнього кутка кімнати. Потім ввійшла і п'ята дівчинка, сміливіша за інших, несучи в руках велику живу курку, але мати наказала їй випустити птицю у двір. Дівчинка викинула курку за двері і, потягнувшись до столу, стала навшпиньки, щоб подивитись, як Атия і Скотт їдять голубів.
Атия зажадав, щоб дітей вигнали з кімнати:
— Ох, мамо! Ну що це таке!
Але дітей підбадьорювало сміливе, сяюче обличчя їхньої сестрички, таке саме одчайдушне, як в Атиї, тільки чорніше й життєрадісніше. Вона не зводила блискучих оченят з чотирьох голубів, яких збиралися з'їсти ці два чоловіки.
— Біжи до своїх курчат, бо кішка їх похапає,— сказав Атия.
У відповідь на цей незграбний маневр дівчинка лише зневажливо хитнула головою і ще пильніше заглядала в їхні тарілки.
Атия обсмоктав лапки. Він розламав тушку першого голуба й почав був оббирати з кісток тоненькі смужки коричневого м'яса, як раптом терпець йому знов увірвався.
— А-а-а! — зарепетував він з суто арабською нестриманістю і затарабанив кулаками по скронях, мало не плачучи.— Це вже занадто! Бери! Хочеш щоб я подавився? На! — він роздер надвоє птицю, до якої ще не торкався, розділив половинки на шматочки й роздав їх п'ятьом дітям.
— Цок, цок, Атия! — обурилась мати.— Отак перед гостем?
— Ну, знаєш! — очі й голос Атиї в розпуці звертались до неба.
— Вони вже обідали. І їли більше, ніж ти!
— А голуба вони мали? Чи їм неодмінно треба заглядати мені в рот, як я його їм?
— Т-с-с! — мовив батько.
— Цок, цок,— сказала мати.
Скотт знав, що йому належить їсти далі, мовби нічого не сталося. Атия — навіжений. Він порушував несхитні звичаї арабської сім'ї. Діставши по шматочку голуба, діти гайнули на подвір'я.
Чорношкіра суданка Еррофа, справжня господарка в цьому домі, що його вона обслуговувала, розсердилася не на жарт:
— Клянусь, Атия, більше не готуватиму тобі голубів. Чим хоч поклянусь—не засмажу ніколи. Ось побачиш! Слава богу, капітан знає, як треба їсти, маючи від цього насолоду.
Скотт був вдячний їй за те, що вона прилучила його до сімейної сутички. На його англійському обличчі зуби раптом засяяли не гірше, ніж у самої Еррофи. Видовище було таке рідкісне, вигляд у нього був такий щасливий, що Еррофа приписала всю заслугу собі.
— Бачиш! — сказала вона Атиї.
— Ах, облиште ви мене! — нещасним голосом пробурмотів Атия, якому вже стало соромно; він присмирніло став доїдати голуба.— Швидше б звідси поїхати та пожити спокійно.
— Т-с-с! — мовила мати, і всі з насолодою заходилися коло своїх тарілок.
Другий солдат, якого Скотт привіз з собою до Каїра, Сем Гассун, також служив у покійного Шкерінга і також був живим прикладом того, що Пікерінг умів робити з людьми.
Сем був борцем, плавав матросом на грецьких шаландах, що перевозили цибулю, працював механіком у грецьких гаражах, і Пікерінг, побачивши, як він спритно лагодить приймачі в грецькій майстерні, забрав його в такому незайманому вигляді з собою в пустелю, де взявся виховувати з нього першокласного ме-ханіка-радиста, яким, на думку Шкерінга, Сем мусив стати. А той і не пручавсяг. Сам він не дуже в собі розбирався, не знав, боягуз він чи просто невдаха, непутящий чи надто компанійський хлопець... Сем тільки знав, що друзі його люблять. Він з легким серцем програвав свій заробіток і захоплювався Атиєю, який віддавав усі гроші сім'ї.
Осіннього вечора, о дев'ятій годині, Скотт натиснув кнопку дзвінка на дверях квартири над взуттєвою крамничкою, біля трамвайної лінії, де мешкав Сем з чотирма своїми незаміжніми сестрами. Двері відчинив хлопчина-служник, і Скотт опинився у великій, тьмяно освітленій кімнаті, з потертим килимом на всю підлогу. Згодом до нього вийшла сестра Сема Аліса й невесело привіталася. Вона була рада його бачити, але до радості у неї завжди домішувався смуток: доля її обділила щастям, і вона вже давно зрозуміла, що бути щасливою зовсім не просто. Аліса була старшою в сім'ї.
Скотт підхопився:
— Пробачте, Алісо, що я так пізно.
— Чому ви так довго до нас не приходили? — запитала Аліса англійською мовою.
— Та все часу не було.
— А ми за вами дуже скучаємо.
— Я ще до вас прийду,— зніяковіло пообіцяв Скотт. Він завжди почував себе ніяково в цій кімнаті, в цьому тихому, похмурому домі, коли тут не було Сема або інших сестер, які враз починали щебетати французькою, італійською та єврейською мовами, навперебій виявляючи свою радість, і навіть кокетували з ним, чого, звичайно, не можна було брати всерйоз, хоч це й подобалося Скотту.
Скотт підтримував з Алісою ввічливу розмову про хвороби та різні сімейні справи, аж поки нарешті зважився запитати:
— Сем уже готовий?
— Сем? Сем подався в кіно,— відповіла Аліса.— Хіба він має зараз кудись їхати?
— Та нічого. Я, мабуть, забув його попередити. Ви знаєте, в яке кіно він пішов?
— Ні, але гадаю, що в якийсь із літніх кінотеатрів, тут поблизу. Вони ще працюють. Сем частенько ходить туди з своїми греками. Вони сидять у кепках і зчиняють страшенний галас. Шукайте їх у передніх рядах...
Скотт попрощався.
Він наказав шоферові зупинитися біля першого ж кінотеатру на вільному повітрі. Підійшовши до білетера, що стояв при розчиненій хвіртці, Скотт загорлав, намагаючись перекричати американців з екрана:
— Сем! Сем Гассун!
В такий же спосіб йому довелось горлопанити ще біля двох кінотеатрів, перш ніж знайшовся Сем. Щоразу у відповідь летіли непристойні жарти: йому давали поради, як краще вчинити з тим Семом. У третьому кінотеатрі в двох перших рядах очеретяних стільців одразу ж знялась якась метушня. З темряви вигулькнув Сем; його брита голова блиснула в промені кінопроектора, коли він пробирався по захаращеному проходу в супроводі своїх трьох друзів-греків.
— Ви мене? — обізвався Сем, ще не знаючи, хто його гукає.
— Атож,— відповів Скотт.— Виходьте. Нам уже час.
— Уже? О господи, і справді час. Одну хвилиночку, капітане.
Сем попрощався з трьома борцями-греками й сів на заднє сидіння віліса, бурмочучи собі під ніс:
— І як я міг забути? Ще б пак, цілісінький день боровся з хлопцями. Зовсім забув.
— Ви там не баріться, Сем,— сказав йому Скотт, коли машина зупинилася біля взуттєвої крамнички.