Іван Семенович слухав його неуважно. Свідомість того, що не зуміє він пояснити, що саме хвилює й непокоїть його, виливалась в якусь гнітючу байдужість... Йому було однаково, що думає про нього Куниця, що думатимуть і всі инші, як і те, чи йти до Писаренка, чи ні...
Той зустрів їх стомлений і заклопотаний.
— Сідайте, сідайте,— пхнув він їх на канапу.— І вибачайте — мушу кінчити статтю... Я скоро, хвилин за десять,— докинув уже з-за столу, заваленого горою книжок і паперів; скрипів швиденько пером, міцно стиснувши щелепи й вдивляючись кудись у стіну невидющими, мов у тих рибок в акваріумі, очима.
Іван Семенович якийсь час дививсь уважно на низьке його чоло, вражений спокійною впертістю, що залягала там в кожній зморшці, потім обкинув оком кімнату й чомусь подумав, що навряд спадуть якісь змістовні, гарні думки в цій обстановці.
Маленька кімнатка, половину якої займав великий до письма стіл, одиноким вікном своїм дивилася в сліпу стіну сусідньої кам'яниці; через це навіть увечері, при електричному світлі, здавалось, що нестає в ній повітря — густого й горілого, яке навіть у роті лишає присмак чогось гіркуватого й горілого. А може, це й через синій цигарковий дим, що крізь нього ледве видко під другою стінкою неохайне скуйовджене ліжко, видимо, таке ж невигідне, як і та стара, з проваленими пружинами канапа, де сидів Іван Семенович. Вся кімната справляла таке вражіння, що її дуже давно не прибірано: щось сіре, суміш тіней і пороху, лежало на всіх речах і меблях, розпливалось по стінах. Невеличка, в кутку, шафа не вміщала книжки, і вони валялися всюди, навіть під ліжком, поступаючись місцем тільки для безладно розкиданих частин невибагливого чоловічого туалету...
"Як же може він навчати инших гарного й цікавого життя,— подумав Іван Семенович,— коли сам задовольняється отаким? А він же не тільки навчає, він будує його для инших..."
І, мов переконуючи когось, виразно, словами вже, думав: "Ні, що не кажіть, а й ті дрібниці, з яких складається особисте життя кожного, мають величезне значення... Побут — непереможна сила, що часто диктує нам свою волю... То як же може людина, в побуті своїм скупа, бідна, неохайна, творити для инших побут світлий, кращий, новий? Адже творитиме вона його по образу свойому й подобію?.."
— Ну, як тобі, Іване,— скінчивши писати, випроставсь Писаренко.— Що сказав лікар?
— Неврастенія. Казав — неодмінно покинути на час працювати.
— Ну, то підеш у відпустку. А тебе ж є кому заступити?
— Звірятин, інженер.
— Та хоч би й не було кому,— встряв Куниця,— однаково лікуватися треба. Нерви — це така сволоч, що розпусти їх, так потім і не позбираєш...
— Так, так,— позіхнув Писаренко.— Ти, Іване, цим не жартуй... Візьмись лікуватися, виконуй все, що лікар казав.
— Казав змінити життя...
— І цей туди ж! — мов качка крильми, махнув Куниця руками й закахкав робленим сміхом: — Чудасія — куди не ступить Іван, всюди про життя розмови... Про особисте,— з кислою гримасою пояснив він Писаренкові.— Не дає воно спокою Ванікові...
— Яке життя? — не зрозумів Писаренко, і від голови до ніг обміряв Івана Семеновича уважним поглядом.
— Особисте,— весело підморгнув Куниця.
— Да, особисте,— сердито ствердив Іван Семенович. Веселість Куницина і Писаренків колючий погляд починали дратувати його. Він сперся ліктями на коліна, переплів пальці рук і, поклавши на них підборіддя, відповів Писаренкові тьмяним, важким поглядом.
— Да, особисте... Але я не розумію, що тут смішного,— зиркнув на Куницю.— Або ж дивного,— на Писаренка.— Навпаки, мене смішить і дивує те, що править це в нас за якусь немов заборонену тему! Особисте життя... хе! Говорити про нього, віддавати йому якусь увагу у нас вважають за щось неприродне...
— Та воно, звичайно, не личить нам...— несміливо почав Куниця, вражений упевненим тоном Івана Семеновича.
— Не личить? — пройшовся той великими кроками по кімнаті— Що не личить? Говорити про особисте життя чи жити ним? Що? — спинився він перед Куницею та, не чекаючи відповіди, захвилювався.— Дурниця! Ніхто з нас не зрікався цього життя та й чому б мав хтось це робити? Навпаки, мені здається, що в наших умовах, коли кожен має змогу розвиватися вільно, особисте життя кожного мало б набрати инших, кращих форм, стати повнішим, цікавішим, змістовнішим... Усяким!
— Ну... а воно? — коротко й суворо запитав Писаренко.
— А воно здебільшого сіре, вбоге, одноманітне... І дуже часто брудне, мізерне...
— Так... А що ж саме звеш ти особистим життям? — ще холодніше допитував Писаренко. Він одійшов до вікна й дивився звідти на Івана Семеновича так, мов стояв той десь далеко-далеко і Писаренкові важко було його розпізнати.
— Що не назви — однаково,— досадливо відмахнувся Іван Семенович.— Те, що й ти... Все, що кожен з нас переживає окремо й незалежно від инших... Все, що, так чи инак зовні виявляючись, становить мій особистий — ні для кого, опріч мене, не потрібний і не цікавий побут... О! Побут,— зрадів він щасливо знайденій формулі.— От до нього-то приглядаючись, і бачу, яким убогим і неохайним особистим життям живе кожен з нас... І це болить, розумієш ти, болить мене,— мов з болю зубного закрутив він головою.— Тут неув'язка якась... Розбіжність... Як же так! Ми от спільно будуємо для всіх новий світ, хочемо, щоб було всім світле, вільне, гарне життя, а кожен з нас терпить круг себе сірість, нудоту, бруд... Як же можу я будувати для всіх щось прекрасне, коли не стає мені снаги чи волі створити щось бодай пристойне для самого себе... Ти от, наприклад,— ступив він до Писаренка.— Да, ти! Ти ходиш коло мистецтва, тобто того, що, може, найбільше людям життя прикрашає, коло естетики, чорт тебе забирай! А якої ж краси ти можеш навчити людей, коли тобі байдуже, що живеш ти в такому барлозі,— повів він рукою по кімнаті— Коли в тебе цікаві прекрасні, може, безсмертні книжки валяються поруч брудної білизни...
— Та це не тільки ти,— заспокоїв він Писаренка, що стояв, згорнувши руки на грудях і закусивши нижню губу.— Всі ми однакові. Будуємо велике життя для всіх, говоримо про новий для всіх побут, а неспроможні збудувати й малого для себе, живемо, мов на пересадці або на заїзді... Так, аби...