Вона підвелась і широкими — чоловічими — кроками ходила перед столом. Виступаючи, нахилялася вся вперед, чудно якось у попереці ламаючись,— тоді напинали сіреньку байову сукню гострі лопатки. "Яка вона вся суха",— пригадав Іван Семенович її довге тіло, малогруде, з гострими ліктями та твердими колінами; і, злякано тамуючи спогад про инші,— круглі, як повні достиглі яблука,— думав про те, що і вдачі вона сухої... От і тепер... Наче задачу якусь рішивши, пояснює... "Наче Сквирський",— пригадав він довгоносого сухорлявого інженера.
— Ти думав, що як дружина я не можу не допомогти тобі в боротьбі проти того, що нашій родині загрожує. А раз так, то ти й сподівався, що допомога моя — побільшена увага до тебе, гарячіші ласки мої, чи що, дадуть тобі змогу перебороти себе... Звичкою до мене, як жінки, сподівався ти перемогти потяг до иншої...
Вона перехилилася через стіл і, просто в вічі Іванові Семеновичу дивлячись, закінчила:
— І, можливо, що це так і було б... Коли б я того захотіла.
Так, немов вибухло перед ним нестерпуче, ніколи не бачене світло, заплющивсь Іван Семенович, ще й руку поклав на очі, і — здалося йому — довго сидів нерухомо, прислухаючись, як розливається круг нього і в ньому самому широка дзвінка порожнеча. І з далекого далеку, з другого берега долітав йому притишений — байдужий якийсь — голос жінки:
— Я цього не схотіла. А чому? Слухай далі. Що я мала, б за свою допомогу тобі проти тебе ж? Тебе. Але ж цей ти був би зароблений. Зрозумій це, Іване,— зароблений. А я — як і всяка, можу прийняти чоловіка як дар, можу завоювати його як здобич, але заробити — ні! Ну, а завойовувати тебе... Від кого? Адже ніхто не віднімає тебе у мене, не хоче тебе віднімати. Це ти сам, сам уходиш від мене.
— Знаю! Знаю! — замахала на нього рукою, коли зробив непевний рух заперечення.— Скажеш — неправда; всій твоїй поведінці, мовляв, суперечить. Не тікаєш від мене, а чіпляєшся... А хто запевнить мене, що не страх це говорить у тобі, страх порушити звичку... Може, ніщо инше, а тільки звичка тримає тебе коло мене...
Тоді сказав чоловік, як найбільше виправдання своє:
— Я не кохаю її. Ти знаєш.
Але посміхнулася жінка, скорботно трохи:
— Так. Це і є мій найбільший довід. З цього-то я й виходжу. Ти не кохаєш її, більше, ти навіть не знаєш її, і все ж тебе тягне до неї, так тягне, що сам, без допомоги моєї, не можеш їй протистати... Ну, а про що це говорить, для мене ясно: значить, не задовольняю я тебе чимсь як жінка... Значить, шукаєш — несвідомо — иншої... І, може, шукатимеш, доки знайдеш. Тоді звичкою до мене як до дружини не врятуєшся...
Замовкла і довго ходила з кутка в куток: дев'ять разів туди, дев'ять назад — двісті шістнадцять кроків; знав Іван Семенович — по діягоналі в кімнаті дванадцять.
А потім, мов ділову нараду скінчивши, висновки — всього їх життя — повторила:
— Так, я все це розумію, Іване, й инакше розуміти не можу. Отже, й висновок для мене один: ми мусимо розлучитись. Живімо окремо, не в'яжучи одне одного. Може, я й помиляюсь,— тоді повернешся колись до мене... Але сам. З власної волі, добре себе перевіривши, як до жінки, яку хочеш, а не як до дружини, до якої звик. Бо і я — як і всяка — шукаю кохання, а не шлюбу. Бо і я — як і всяка — хочу будувати життя, а не побут.
Коли зачинились за нею двері, сидів нерухомий Іван Семенович, все ще руку з очей не знімаючи,— слухав, як пливе звідусіль безбережна, дзвінка порожнеча... Вона заливала його, тихо гойдаючи, несла у безвість, а далеко-далеко, в тумані синявім, пропливали всі ті, кого знав він і мав за близьких... То зникали з очей, то знов виринали з иншого боку — здавалося, обертались навколо невідомого центру; зближалися на хвилину і знову розходились — і кружляли, кружляли, кружляли...
"Млость",— примусив себе подумати Іван Семенович і, через силу розплющившись, ковтнув холодного чаю, що стояв на столі до письма.
— Фу, гидота! — промимрив півголосом, сам не знаючи, що — чай солодкий занадто чи несподівана слабість — йому неприємні; і, важко черевиками порипуючи, пішов до передпокою, не міг залишатись і далі на самоті в цій кімнаті, потребував свіжого повітря, а головне — голосів і руху...
Безлюдні навколо заводські вулички не вабили Івана Семеновича. Темні, але й у темряві добре знайомі, вони гнітили його морозною тишею, не розвіювали його почуття несходимої самотности, що розгорталася перед ним, як широка снігова пелена... Несвідомо він прагнув метушливого вечірнього натовпу, неприродно ясного світла великих вулиць, нових, незнайомих облич, щоб, віддавши їм увагу свою, не прислухатися до самого себе...
Дочекавшися трамвая, він не пішов до середини бряз-котливого старого вагона,— став на задній площадці і, дивлячись, як зникають позаду, в сіравій імлі, невиразні обриси передмістя, тьмяні точив думки про те, що отак само тікає від нього назад і все його дотеперішнє життя... Воно, а не він від нього... Що він? Він навіть не знає, чи хотів би його спиняти... Та й що його, Івана Семеновича, бажання? Ну, от встав би він зараз, вернувся додому й сказав би: "Не треба. Хай все лишається по-старому",— так це ж йому "не треба", а не Наталці... Вона передумала все, пережила, і їй — треба. І хіба може він не визнати їй рації, хіба не права вона, як і він? В тім-то й сила, що кожен з них правий, і не їх вина, що правота не одна буває...
"От і будуй!" — нагадав Іван Семенович казання Сквир-ського... Та хіба ж тільки від твоєї волі залежить твоє особисте життя, хіба це тільки твоя будова? Ні, кожен, кого ти хоч раз підпустив до себе, покладе в цю будову свою цеглину, а коли захоче назад узяти — то, може, й уся будова захитається; в кожному разі план порушиться, архітектура не та буде... Це — як мереживо: і один візерунок, та ниточок багато; смикни одну — все заплутається...
"Ну що ж, нехай..."— мляво подумав Іван Семенович, пірнаючи в густий натовп на розі Бурхливий людський потік підхопив його і поніс вниз розлогою вулицею повз залиті холодним світлом вітрини, де крізь уквітчане морозами шкло грало фарбами все, що праця і примхи створили на потребу й розвагу людям. Відбиваючись від загальної течії, роїлись перед вітринами купи цікавих — тих, що ближчого часу мали щось десь купувати й тому з приємністю оглядали все і всюди, і тих, що вже довший час не могли анічого собі придбати, отже, мали змогу спокійно на все роздивлятись... Ще більш юрмилося люду коло широких під'їздів кіно і кав'ярень. Тут рух помітно притишувавсь, а розмови вибухали жвавіше, і відразу впадало в око, що всі ці люди зовсім не мали куди поспішати — хіба що якнайбільше почути й побачити за короткий вечір, за ті кілька вільних годин, що лишались їм по робочому дні...