– Точно, – кивнув Григорій Тарасович. – Трипалубний.
– А чи не заодно той "гурт" із Вороним? – сказав Женя і переповів розмову на верхній палубі. – Хто це "він", як не Вороний?
– Усе можливе, – підняв плечі Анатолій Петрович. – Про всяк випадок будьте, хлопці, обережні. І не підходьте близько ні до "гурту", ні до Вороного. І не стежте за ними. Боронь вас Боже, щоб вони помітили, що ви за ними стежите. – Так, так! – підхопив Григорій Тарасович. – Якщо це злочинці, вони ні перед чим не зупиняться.
Капітан Попенко не сказав, що буквально півгодини тому він дізнався від директора круїзу, що на теплоході з'явився ще один пасажир. Якийсь "підприємець" один зайняв отой вільний двомісний люкс. ("Бачите, не тільки ви нас догнали", – директор був дуже задоволений). Анатолій Петрович уже навіть бачив цього "підприємця". Кремезний, із могутньою шиєю важкоатлета, у темних окулярах, він чимось нагадував самбіста Шипулю, який проходив у справі Граціанського. "Злочинці дедалі більше цікавляться спортом. Це вже стає системою. Скоро вони заснують своє спортивне товариство – який-небудь "Домушник" абощо. Чи витримає наше "Динамо" цю конкуренцію?…" – подумав Попенко.
Ні Григорію Тарасовичу, ні хлопцям він вирішив про "підприємця" поки що нічого не говорити.
Розділ XI
"Ви ж не донощики, правда?…"
Був другий вечір їхнього перебування на "Квітці-Основ'яненку".
Анатолій Петрович після вечері знову пішов на верхню палубу, сподіваючись, що Григораш з'явиться біля бару; Григорію Тарасовичу теж не сиділося в каюті. Він постелив хлопцям, наказав лягати і, суворо заборонивши рипатися куди-небудь із каюти, подався нагору слідом за Анатолієм Петровичем. Хіба ж всидиш у такий дитячий час в каюті, коли там, нагорі, і "гурт", і Вороний, і Сокирко, і капітан Пилипей, – і хтозна-що може статися (хоча ні про Григораша, ні про "підприємця" Вітасиків тато нічого не знав).
Хлопці сиділи біля вікна й дивилися на річку. Був синій вечір. На небі вже миготіли зірки. Ау темній воді мерехтіли, переливаючись, сяйнисті вогні теплохода. Вдалині бовваніли високі чорні береги, лише інколи моргаючи цяточками світла. Теплий вечір дихав у прочинене вікно лагідно і приємно-лоскітно.
На палубі перед вікном не було нікого. Ті, кому належало спати, вже повкладалися, решта була там, нагорі, звідки лунала музика, голоси і сміх.
– Гарно! Правда? – тихо сказав Женя. – Гарно! Отак сидів би й сидів цілу ніч, – теж тихо відгукнувся Вітасик.
І вони знову надовго замовкли.
Світло в каюті було вимкнуте, і з палуби здавалося, що там нікого нема. І тому…
Він з'явився так раптово, що хлопці відсахнулися. Вражений, завмер і він.
Завмер на відстані простягнутої руки, зовсім близько – так, що вони відчували його подих. Ципа отямився перший.
– Привіт! – сказав, затнувшись.
– Привіт! – відгукнулися вони, ледь ворушачи язиками.
– Ви самі? – спитав він після миттєвого роздуму.
– Самі, – сказав Женя.
– Ну, тоді нічого, – він враз заспокоївся. – Навіть добре. Ви ж не донощики, правда? І батьки не міліціонери?
Він не бачив у присмерку, як густо вони почервоніли.
– Ти – "заєць"? – запитав, щоб подолати незручність, Вітасик.
– А що зробиш… як треба…
– А де ти ховаєшся? – спитав Женя.
– У шлюпці під брезентом.
– І лежиш там цілий день?! – жахнувся Вітасик.
– Що ж робити?… – усміхнувся Ципа.
– Ух ти!.. А як же… – Вітасик затнувся.
– А поліетиленові кульки нащо? – відверто сказав Ципа. – Я запасливий. І води пляшку маю. А от із їжею…
– Так ти ж, мабуть, голодний! – догадався нарешті Женя.
– Ти – розумний хлопець! – знову усміхнувся Ципа.
– Ми зараз… зараз… – хлопці кинулися до сумок, куди дбайливі їхні матері, не дуже довіряючи туристському раціонові, напакували різного додаткового харчування: печива, цукерок, фруктів, шоколадок…
– Та ви що? Куди мені стільки!
– Бери! Бери!
– У нас навалом!
– Ну, спасибі, спасибі, хлопці! – він так пожадливо кусав яблуко і жував печиво, що їм аж боляче було дивитися.
Він це, мабуть, відчув, бо, ковтнувши, промовив:
– Пробачте… Двадцять років не їв… Спасибі!.. Я вам чимось віддячу. Обов'язково! Ой! Хтось іде. Покедова!..
Він шаснув убік і пропав.
З протилежного боку повз вікно прочимчикувала пара – череватий дядечко й огрядна, з великим декольте дама.
– Це найщасливіший вечір у моєму житті! – бив себе однією рукою в груди черевань, другою обіймаючи даму за плечі.
– Ви – гуморист!.. Ви – гуморист! – сміялася дама, похитуючись і хапаючись за поручень.
Вони вже пройшли, але майже хвилину ще чувся її сміх і слова: "Ви – гуморист!.."
Хлопці мовчали, не в змозі отямитися від такого фантастично раптового знайомства з Ципою.
– Що ж робити? – сказав нарешті Вітасик. – Ти як хочеш, а я не можу сказати ні капітану, ні навіть татові.
– І я не можу, – сказав Женя.
– То що ж буде? – Не знаю.
– І я не знаю…
Вони знову замовкли.
– Він якийсь дивний, правда? – сказав Вітасик.
– Ага.
– І мені його жаль чогось.
– І мені. Я не вірю, що він злочинець.
– І я.
– Мабуть, його все-таки примусили.
– Ага. Бачиш, і не годують. І "зайцем" їде.
– А чому все-таки "зайцем"? Невже вони не могли його взяти просто так?
Важко було все це зрозуміти хлопцям.
У становище вони потрапили справді скрутне. І розказати про зустріч із Ципою вони не могли, совість не дозволяла ("Ви ж не донощики, правда?"), і приховувати – чи мали вони право, чи не зашкодить це розслідуванню справи складної і, можливо, небезпечної? Дуже шкодували хлопці, що прямо не встигли спитати Ципу, хто ж такий Вороний і чого так злякалися тоді капітан Пилипей і артист Сокирко. І Женя, і Вітасик чогось були певні, що Ципа сказав би їм правду. От були переконані в цьому обидва. Хоч не могли б сказати, на чому це переконання ґрунтується. Щось було невловиме у голосі, в інтонації того Ципи. Якась переконлива щирість. І він же довірився їм – сказав, де ховається.
І хлопці вирішили, що завтра вони обов'язково знайдуть Ципу і спитають про все. А тоді вже буде ясно – говорити дорослим чи ні.
На тому й поснули.
Анатолій Петрович і Григорій Тарасович повернулися в каюту після одинадцятої.
"Гурт" поводився на танцях, як усі: танцювали, реготали, галасували. Але не бешкетували й не билися. Обійшлося, як то кажуть, без ексцесів.