— Четвертий де? — тепер звертаючись тільки до Василя, бгаючи злі губи, перепитала провідниця.
Найнетерплячіший з нас Микола одразу спалахнув і хотів відповісти щось різке, може, й глумливе, але Василь обережно доторкнувся до його плеча і, виграючи своїм рокітливйм-воркітливим голосом, сказав провідниці:
— Голубонько, четвертий — це-е... знаєте, хто?
— А хто ж? — норовисто смикнулася та головою, і стало видно її жилаву шию, що в молодих жінок ніколи не віщує добра.
— Ми не можемо вам достоту розповісти про цього товариша,— загадково усміхнувся Василь.— Але ви самі його побачите.
— То де ж він, де? — доскіпувалася провідниця.
— Він уже там,— показав Василь на вагон.
— Та я нікого ще не впускала!
— Його не треба впускати — він сам опиняється там, де йому треба,— поважно пояснив Василь, не пояснюючи цим, власне, нічого. Тоді несподівано запропонував нам: — Зрештою, може, покуримо трохи? А може, хай їде сам четвертий, а ми вернемося додому?
Спантеличена провідниця тільки провела нас поглядом, ще раз перелічуючи, поки ми входили до вагона, але вже мовчала.
Зате заговорив у купе Микола.
— Що ти навигадував! — гримнув він на Василя.— Нащо оці байки про четвертого! Тобі потрібен зайвий клопіт?
— Миколю,— посвітив його дитячим усміхом Василь,— коли людині хочеться щось почути, то чому б і не сказати їй те чи те?
Я спробував заспокоїти Миколу:
— Всядемось, рушимо, вона й забуде про все.
— Про що ти кажеш! — напав тепер на мене Микола.— Побачиш, якої вона заспіває!
— Зрештою, Миколю,— займаючи п'ятнадцяте місце, заявив Василь,— ти побачиш, що це гарна людина.
— У тебе всі гарні! — кинув Микола. "
Ми з Василем виявилися нікчемними психологами. Провідниця стала обходити купе, збирати квитки і гроші за постіль, дійшла й до нас, стала мовчки в дверях, я подав їй чотири картонні чотирикутнички і чотири карбованці, вона запхнула в тісну кишеньку службової своєї сумки один квиток, другий, третій, четвертий тримала в пучках і перебігала по наших обличчях швидким поглядом.
— Хто займає шістнадцяте місце?
Запитання ні до кого. Бо в Миколи тринадцяте, у мене чотирнадцяте (верхня полиця, щоб не так било мені в поранену спину), у Василя п'ятнадцяте, а шістнадцяте?
Василь узяв ту руку провідниці, що була з квиточком, і делікатно попровадив її до кишеньки з номером 16.
— Голубонько,— ласкаво мовив він,— там якраз отой товариш, про якого ви чули.
— Чула, чула! Нічого я не чула! — Провідниця майже вирвалася з м'яких Василевих рук.— Бригадира покличу, коли ви такі! Ми тут не допустимо!..
Ми мовчали. Микола зачинив двері купе.
— То що будемо робити? — пограв він жовнами.
— Миколю,— сказав Василь,— не треба нервуватися. Ти гарний чоловік, нащо тобі це?
— Що будемо робити, я питаю! — майже крикнув Микола.— Вона ж тепер не відчепиться до самого Сімферополя! Дихнути не дасть.
Я вирішив, що треба якось втручатися.
— Микола має слушність,— звернувся я до Василя.— Ця жінка не дасть нам спокою. Давайте щось вигадаємо, щоб вона заспокоїлася. Скажемо їй, що з нами їде... Ну, от для прикладу... У всіх у нас прізвища починаються на "З". Нас троє. Давайте четвертого так і назвемо: Три Зе. Товариш Тризе. З нами їде товариш Тризе. Де він? Десь ходить по вагонах, бо в нього особлива місія. Може, він з якихось контрольних органів чи там звідки.
— В цьому щось є,— заявив Микола. А Василь підняв палець і промовив з урочистою повільністю:
— Три-зе... Зрештою, а чому б справді ми не могли про-їхатися отак аж до самої Ялти з товаришем Тризе? Павле, ти б не поклав на шістнадцяте місце отой свій кейз із чистим папером?
— Чом би й не покласти? — згодився я.
— Та коли є чоловік, то він повинен мати якусь біографію,— роздумливо вів далі Василь.— Миколю, ти б міг знайти якесь слівце для товариша Тризе?
— Про що ти говориш! — скипів Микола, який не терпів жодного примусу.
Я знав, що Микола перший розпочне цю нашу гру, але без тиску зовні, а залежно від обставин, коли самі собою створяться умови для вільної імпровізації, веселої вигадки, невинної містифікації. Скільки вже було таких випадків! У Казахстані під час декади нашої літератури Микола, попередивши всіх учасників декади, крім одного, розпочав саме при тому невтаємниченому чоловікові розмову то з одним, то з іншим про те, як той освоюватиме подаровану йому ділянку.
— Яку ділянку? Ким подаровану? — сполошився невтаємничений чоловік.
— А ти не знаєш? — здивувався Микола.— Всім учасникам декади уряд Казахстану подарував дачні ділянки в Боровому на озері Балхаш.
— Я вперше про це чую! — вигукнув той.
— Де ж ти був? — насмішкувато кинув Микола.— Вже все розподілено. Тепер іди в уряд, проси для себе. Може, й дадуть...
Той, звичайно, пішов і немало подивував казахських товаришів своїм наївним нахабством.
У Москві під час одного з письменницьких з'їздів Микола весело познущався ще з одного нашого товариша, страшенно охочого до орденів, премій, відзнак і всіляких почестей. Ми обідали з Миколою в ресторані готелю "Москва", коли підійшов той наш товариш.
— Біля вас не зайнято, хлопці? — спитав він.
— Сідай,— підсунув йому стільця Микола.
— А що ви їсте? — ще й не сівши, зазирнув той до наших тарілок.
— Черепаховий суп,— не кліпнувши оком, збрехав Микола.
—
— Та ну! Де ж він тут узявся?
— Для делегатів зїзду привезли з Куби.
— Дорогий?
— А ти ж думав!
— Ну, я супу не їм, мені лікарі заборонили. Я котлетку та й боржомчик.
Микола лукаво підморгнув мені, штовхнув мене для певності під столом ногою, з удаваною стурбованістю спитав:
— Слухай, Павле, як же ти того чорта везтимеш додому?
— Кого? Що? — заздрісно підстрибнув наш сусід,— Що ви тут дістали, хлопці?
Ми з Миколою ні про що не домовлялися, але треба було підтримувати товариша, і я, не роздумуючи, бовкнув:
— Та-а, дрібниця! Срібний самовар на три відра!
— Срібний? — аж підскочив наш співбрат.— Та ви що, хлопці! Що ж ви мовчите? Де це? Як?
— А ти не знаєш? — хмикнув Микола.— Ти де живеш? У "Москві"? А в готелі "Росія" для делегатів зїзду влаштовано виставку-продаж самоварів. Самовари від чотирнадцятого до двадцятого віку! Мідні, срібні, позолочені, різних видів і форм, самовари-чайники, самовари-півні, самовари-купчихи, самовари-гусари. У тебе, Павле, який? Борода Чорномора з "Руслана і Людмили"? А в мене Соловей-розбійник. Не срібний, правда, але теж штука.