— І де ж це воно, хлопці? — простогнав наш наївний земляк.
— Північне крило "Росії" знаєш? — спитав Микола.— Спитай, де дирекція, знайди директорський блок, але всі ті кабінети проминай, а йди вглибину, там побачиш такі широкі поліровані двері, то клуб готелю. Для працівників, але зараз там самовари для нас. Стукни тричі і скажи: "Делегат". Зрозумів?
— Зрозумів,— прошепотіла нещасна жертва.
Я зауважив тоді Миколі, що він без потреби почав родовід самоварів аж з XIV століття.
— Яка різниця? — знизав він плечима.— Для таких починай хоч від древніх греків — усе проковтнуть!
Ясна річ, легко грати на людській жадібності й захланності. Але на чому можна грати тут, з оцим вигаданим Тризе під невблаганно пильним оком провідниці, з жилавою шиєю, і її начальства, яке могло щомиті впасти нам на голови?
Микола хапливо курив, Василь лаштувався варити каву, без якої не уявляв свого життя, мені випала роль каталізатора, громовідводу, барабана для биття — вічна доля всіх наймолодших. А настане той далеко не прекрасний день, коли ти вже не наймолодший, а найстарший, і тоді... Гай-гай! Не станемо зазирати в ту непривабливу далину і спробуємо вдовольнитися нинішнім.
Вдовольнитися не було чим, бо настирлива провідниця привела до нас свого бригадира. Двері нашого купе відчинила безцеремонно. Випхала поперед себе чоловіка в залізничній формі, сама стала позад нього, схрестила руки на грудях, напнула жили своєї тонкої шиї, мов семафорні дроти,— ніякого відступу.
Бригадир був з тих, хто не пригощається за свої. Семимильними кроками йшов до пенсії, тому був добровільним попихачем усіх, хто хотів його попихати. Такому чоловікові можна співчувати, але мати з ним справу?
— Ви щось хотіли? — виступив я перед бригадиром.
— Непорядок,— пробелькотів той.— Мені сказано, що...
— Ніякого непорядку! — рішуче заявив я.— У нас чотири квитки, нас четверо, ми їдемо до Сімферополя,— які тут можуть бути проблеми? Але до нас поставилися досить дивно. Нас це обурює. Коли так, то ми вимагаємо, щоб сюди прийшов начальник поїзда. Є тут начальник?
Цим я остаточно вбив і провідницю, і її бригадира. Та водночас і розбудив у їхніх душах найшаленіші адміністративні бурі і грози. Ах, ви хочете начальника поїзда? То ви матимете його! Ви все матимете, а ми ще подивимося!
І коли ми проїхали Фастів, Білу Церкву, Миронівку і наближалися до Знам'янки, провідниця подарувала нам начальника поїзда. У бригадира форма була чорна, в начальника поїзда — сіра. Мабуть, це свідчило про вищий ранг. Але ми в залізничних рангах не розбиралися. Досить нам було й літературних.
Начальник поїзда, невисокий чоловік з пещеним, великим, як у акторі^, лицем, не ввійшов, а ніби вслизнув до нашого купе, сів по^уч з Василем, показав очима провідниці, щоб щезла, глянув на мене, на Миколу, спитав добродушно й доброзичливо:
— В чім справа, товариші?
— А ні в чім! — подався до нього всім тілом Микола.— Чого вам тут треба?
— Як то чого? Я — начальник поїзда!
— То й що?
— Мені сказали, що у вас вільне місце, а ви... У нас напружений стан з перевезенням пасажирів, ми не можемо допустити...
— Чого ви не можете допустити? — заграв жовнами Микола.— Про що ви говорите? Може, завернете поїзд до Києва, анулюєте наші квитки і посадите в це купе інших пасажирів?
— Миколю,— вструтився розважливо Василь.— Ну, нащо ви так товариша начальника поїзда? Ви ж бачите, який це гарний чоловік. Може, він вип'є з нами кави, а тоді й поговоримо. Як вас звати, дорогий товаришу?
(Треба сказати, що Василь при сторонніх завжди називав нас з Миколою на "ви". Микола охрестив таке його поводження "козятинським політесом", бо Василь був родом з-під Козятина).
— Мене? — начальник поїзда розгубився від такого поводження.— Григорій Борисович.
— Як це прекрасно — Григорій Борисович! —* підвівся Василь, пригнічуючи низькорослого начальника поїзда своєю величчю.— Для нас висока честь, що ви відвідали саме наше купе. Тут достойні люди, познайомтеся: ось Миколя, оце Павло, там товариш Тризе, який прийде згодом, а я — Василь. Ви п'єте каву, Григорію Борисовичу?
— В поїздах п'ють чай,— зробив останню спробу захиститися той.
— Зрештою! — засміявся Василь.— Чай у нас п'ють в поїздах од Бреста до Владивостока. А ми готуємо каву. Ось у мене спиртівка, ось таблетки сухого спирту, за кілька хвилин ви матимете божественний напій.
Начальник поїзда стежив за Василевими руками, за його чаклуванням на вагонному столику,— щось там мідно виблискувало, щось синьо горіло, якесь недозволене полум'я, непередбачене пригощання.
— Ви спалите мені поїзд!
— Хіба що ваш палець, коли ви необачливо підкладете під мою спиртівку,— посміявся Василь.— Ви мені скажіть, скільки років ви їздите начальником поїзда?
— Ну,— знітився той,— багато.
— Як це прекрасно: багато! А ви можете сьогодні сказати нам, чи пригощали вас коли-небудь у поїзді кавою?
Начальник поїзда зворухнувся туди й сюди, хотів, мабуть, видобутися на волю, на оперативний простір, але Василь досить добре знав, що таке ласкава диктатура, він упіймав Григорія Борисовича в могутні напівобійми так, що той не міг ні зворухнутися, ні стрепенутися, попхнув його до столика, добродушно оголосив:
— Зараз питимете каву. Ви знаєте, що таке кава?
— Розчинна? — мав необережність спитати начальник поїзда.
— Чоловіче! — зітхнув Василь.— Розчинна кава веде до розчинних думок. Я визнаю тільки зернята! Вони іноді такі тверді, що не бере їх ніякий млинок, тому я надаю перевагу мідній ступці. Ті перші три араби, які привезли каву з Аравії до Стамбула, не знали ще млинка, а тільки мідну ступку. Павле, ви не могли б сказати Григорію Борисовичу, коли саме прибули ті три араби до Стамбула з небаченим напоєм?
Я прекрасно розумів, що начальникові поїзда Київ — Сімферополь абсолютно байдуже, коли саме прибули до Стамбула ті три сірійці, які привезли до османської столиці дивний напій.
— Ну,— сказав я,— це було в часи султана Сулеймана Пишного, мусульманські священнослужителі й чути не хотіли про якийсь там баламутний напій, але на захист сірійців, які привезли до Стамбула каву, стала улюблена султанова жона Роксолана, до речі, наша землячка з Прикарпаття,— ось так і пішла по Європі кава.