Зніміла місяця мана лебідна,
а сонця мед розлився в бурю.
І нам стежину чайка перебігла,
проз решту променів виручу.
На розставанні гіркота зневіри;
з пісками фуга допрядеться.
А сонця коренів ніхто не вирве,
мов з кузні їх снага південна.
І ми повірмо білосердній птиці
при жорні бурунів заклятих.
Вона: провісного тепла напитись
летить над сніг і очі хатки.
27.XII.53
СНІГ
Життя—на смерть ображене, без скарги! —
в гірку рослинку полеліє...
її листок спада, мов камінь: карий,
де комишиння все уклінне.
Життя залюблене в безвинну білість;
а з скатертинки місяць зійде.
Від завірюх нещастями розбилось,
для лілії весілля блідне.
Мороз! — кара безжалісно, в'язничник;
в цимбали хуртовин додзвонить.
І рідні нам привидяться, самітні:
крізь морок, душі, з хмар холодних.
Пригашено високий звід, над сосни
і над сади: де сяйво бігло,
кохаючи, цілуючи! — і птах приносить
від моря звісту, хоч невільну.
На терезах зірок: мов смуток зважать,
розвіяти між нами чистий...
під білу скелю неба, де назавжди
відходять і квітки спочити.
11.1.54
ЗИМОВА ПТАШКА
Понад холмами — чи коло фіялок,
пташинко, голос твій скрипалить?
При камені морозному зів'яло
життя під бистрими серпами.
Де мертве дзеркало, що дочорніло,
де моря дно: не буде звістки!
А сизі сплески з жевріями бризок
на скойку радісно пролиті.
Та біля неба визоріла з горя—
надія над закляття сніжне.
Мов нитку діямантову відтворять
всі ластівки: пустеля діжде.
Докинеться в скрипковий гомін любе—
провіщення благословенне.
На чорній грядці воскресати буде
вже квіття карооке в мене.
ТРАВИ З ВЕЧІРНЬОГО ПРИБОЮ
Стеблинки кротости! ридання ваше
переболіє—в тихе слово.
І моря грім жнивами перев'яже
при тіні чайки, в сніп шовковий.
При шепоті пісків, проз палі смольні,
пожуриться на цвинтар скойок.
Тоді—мелодія, мов голуб, молить
з конвалією світляною.
А пристрасті, всі смолоскипно злиті
й соняшниково, з моря—змерхли:
Не свічка перлямутрова в несвітті,
то місяць снів, де меви ревні.
Його приріднюючи, хвилля стрічне
дивинним димом прибіжить.
І, зірко, світячи в сніги! сестрице,
спинись на трав'яній межі.
20.1.54
ПРАВДА МОРЯ
В далечині живого світла, скарбний,
кораблик мріється без мови.
А на пісок, серед наміння кари,
помшілого.мороз листкові.
Спада, мов з крейди, сплеск! по надбереж
проти снігів, життя дочасне.
Вкруг іскорка крізь тінь необережну
при глибині морській не гасне.
Мов при рукавах неба—скорб нагідки
горить— з надсвітних сліз кривавить...
до хвиль землі та до піщинок бідних,
де в смерті—неповинний равлик.
Вінець лямпадки: полум'яна правда
по сизому безмов'ю віє...
до всіх з лілейного дзеркалля вбрана!—
й надходить море солов'їне.
1.11.54
СВІТЛО
Барвіє дим із райдуги, від бурі,
що без прокльону рветься, свіжа...
мов—припадати до грудей: не журить,
краплинами жагуча з квіття.
Бо творено і океан, як вогник,
як сизокриле серце в співі.
Під зводи доцвіте або достотне,
в обрив чуття розбивши мистиві.
Розкуто берегів кайдани—в сяйво,
де воскресає небо творче.
І нам, супутна пташко, з хвиль назвалось
горіння, до грудей сорочки.
Давно—до квітня огняного лану
і шепоту зірок навколо,—
призначено, як долю, несказанну
жоржину в молодому полі.
5.II.54
ВІДТВОРЕННЯ МОРЯ
Віджити, діється! зернини чуда
з могили в воскресіння вносить...
на східцях світла—крок його почути,
де світить проліскова просинь.
І від зіниць твоїх: зірчин розкрильних,
вістки ласкавлять, як з весілля.
Напливи моря—громик повторили,
а камінь в іскрах пожалівся.
Жаристий знак первоцвіту нетайно
розвидниться в безлюдній тіні:
де ниті з прядки сонця долітають
між пальцями берез бростинних.
Обличчя моря часом натемніє—
-журбою: як грозить недоля.
Проти страждання взяти парус ніде,
хоч і вітрів долоня добра.
І сум: височина чола небесна—
горить; ридання чайки витчуть.
Мов—біла буря, з серця, біля тебе
галузку мучить споконвічну.
7.IV.54
ПЕРВОЦВІТОК
Мовчить первоцвіток, як між глухими-
тендітний дзоник! ледь відкрився.
Не скаже чайка, чи недужа? хилить,
віднесена з вітрами, крильця.
І вже не буде, як рибина, бігти
рабиня біля: скарга з серця.
Що в сонця прядено, то, хвилі бідні—
спинитися в туман не стерплять.
Ні мрія, що любитимеш, не тоне
на темноту, де в гуслі скине—
кипуче хвилля, від перлин коштовне
і не від ночі соколине.
Без снів каміння гомоніло німо,
де ми первоцвіток минули.
Але байдужий чайка плач підніме
і небо розгорить, як вулик.
1 4.IV.54
ВЕЛИКДЕНЬ
Хоч—темрява, й не можна відкликати:
годин! а сонце з домовини —
розбило, вставши, ніч безодні, й камінь
відкочено в окресток видний.
Події скрізь глухі: мов чумна туча
проходить серед гір до моря...
Але—вже досвіт вишень не потушать,
хоч і сваволя невгамовна.
Гілки аж покипіли! вкруг—рожев'я:
розкрито в сміх, та бджіл гойдає...
зірок рідня, безвинністю блаженна,
чуття з дитинства некайданне.
Лиш океан—розділеність жахлива,—
між нами: всі стежини стерлись.
А вже, над тлінністю й замками лиха,
зустрінем чашу! — цвіт без смерти.
25.IV.64
ПОГРОЗА НОЧІ
Низинами, через неволю вовчу,
розляжеться від хмари—зблисне:
як крик з ножа! й піски сточити хочуть
ростиння пусток небарвисте.
В немісячності ящірка жорстока
проквітлий кактус пограбує.
А камінь пітьми, мов громи покотять,
насунеться крізь горе буднє.
Тоді тонкі єхидни пританцюють;
злорада скорпіони зниже.
Та навіть привида, як волоцюгу,
комаство покуса прехиже.
Мов річка таємнича, вмить кажання
під небо вирветься з печери.
І вже вампір на скатерті крижавій
живою кров'ю повечеря.
4.У.54
ПРИКМЕТА ТРАВНЯ