Ми живемо при загадці! всвітліє
коронними краями в веснах...
і знову з тайни погляда неслівне
єство її—здаля всміхнеться.
На згір'ї приласкавлений туманик—
в сади: мов димлення живлюще;
там подощів'я в сльози не поранить,
а голуб крильми похвилює.
Ніде палання дике не збереться
пролитись карою! куріє—
небесна смирна при квітинних жертвах;
все—в загадці, навіки рідне.
Бо суджено в сім'ю, крізь смерть, збрататись,
круги тернів стерпівши вповні.
Лілейний світоч сходить над світами,
де з моря—напрямок пророків.
4.У.54
РАННІЙ ЧАС
Далекі парусники: буря здвиже;
фіялка відцвіте без мене.
А кличе свідок—океан! ніжніше,
ніж серце меви неіменне:
переддосвітній—мов бузками гляне,
гіллясто жевріючи в подих.
Хмаринок нив'я й зілля осіянне
в огненній скойці неба сходить.
Скрізь переміни: в місяці і тканях
зірок, і сонцевих горниллях.
Пройти, плечима—поруч, де спіткала
гроза і рута пробарвіла.
А заздриться на наші вікна скромні—
біда: вулканністю струсити.
Чи сиву вишню доля охоронить? —
клонитися тобі в гостину.
30.У.54
СОНЦЕ
Святе і хризантемне, розсилає
пилок палання від сліпучих,
від кучерів: як німб шумить! русяве,
і жалощі в собі сполучить.
Розкриє хмар крилату скойку: чиста,
з завіс рожевістю родилась —
перлина—квіткова зіниця! вчися,
тінисте серце, смутку зілля.
Поставлено навік провістя Боже—
приносити дихання правди.
Гілля думок, де процвіте, спроможне
і вовчу кров вітрів прорвати.
Прообраз горній — люстра, що в світлиці,
малюнок духа: пташка сіє
сіяння, звідки барвами пролиті—
барвінки крізь тепло весіннє.
Блаженний голуб розвіва потоки,
мов сурмок голоси при небі:
з блакиттю — в океан журби, аж доки
зберуться розквіти червневі.
В затон приклониться любити смертне,
де зморена трояндок риза.
Його вінець ні в трунах не померкне,
ні вишні скрапати наблизять.
Само в небеснім серці, в світнім складі,
як іскра: з милосердя родить;
пророче джерело! зустріне раде
дитя, що заспіва сьогодні.
1 .VI.54
зоз
ВОДОСПАД
Порив—несамовитий! Він корінню
пораненому миє кості,
і гоїть! і громаду соколину
над лев'ячий огонь відносить.
А бризок зерно сиплеться доснитись
мов сльози грозові, крізь бурю,
де мідяні тюлпани від дзвіниці—
і каменя на суд розбудять.
Враз кучеряві блискавки найглибше
в тумани звалено: на вістря,
де серед скелля—вихорами дише
геєнна звірів, гнівом бистра.
А витерпівши, вірно в Брамса й яблунь,
небесний візерунок рушить.
Там: душі в сивім полум'ї об'являть—
живу веселку пройдуть душі.
5.VI.54
МАК
Найчервоніший сполох від тонкого
стебла поклониться пташаті.
Бо, як і місяць, славить коло нього —
незримих: кличучи втішати.
У затишку свічіє, рідний вірі
з причасного благословення.
Мов рана, теплий, мов любов, горіти:
дарує ниточка зелена.
Мов жертву, що з хустинки сяйва, в душах,
відкрилась по вечірній хвилі.
Мов огник церкви, що змію подужа—
гримучу, і неволю схилить.
Бриніти в крузі радости крізь тишу
нечутно, як плянет сопілки.
Огненністю зійти, нехай колишуть—
грози рукава! подих вільний.
Між нивами, в росі передсвітанку,
скупаються, свічки квітучі;
тоді—в вулканний стрій вінків! і стануть
рости на потойбічних кручах.
7.VI.54
НИВА
В полоні нива! вкруг— блискуче зілля
натискується в межі: часто.
А невимовний камінь зупинила
тополя,— досвітів початок.
І любить співанку синички добру,
і білий мак на водах любить—
і всю, пшеницю: дорогішу вроду,
ніж серга в учті многолюдній.
Мов рушники злотисті, з городенства
простелено: землі, при серці,
І маківка, красою осередна,
прийма пчолу! грабунок стерпить.
Снага, розлившись половіє, стигла—
під гостроту серпа скоритись:
мов мірро, і розп'яття плоть, і стигма
життя, жертовного до крихти.
Вся нива безневинна тихо служить,
долоні вигріті зложивши.
Аж — місяць висвітлив лілейну дужку:
торкнути соняшник найвищий.
6.VII.54
ВЕРБИЧКА
Темніє океан: проз камінь бродить,
де, від століть вина—помшів.
І, некривава вербо! дощик добрий
перешумить до комишин.
Душа не стане втішної сопілки
між горлицями моря звати.
Примружена з смарагду, вербо! скрикни,
аж до гвоздичків біля хати.
Там побуяс при доріжці гілка
і пташка перстень пересипле.
А пестощі твої життя прихилять—
і сонце, як дитя трисвітле.
Хай з'явиться проти завіс негоди,
радіючи тобі, самотній.
Воно: мелодії огню проводить,
при світі—при кленовім мості.
1 8.VI.54
ГРОЗОВИЙ ЗАХІД
З тривоги зграйки серед скель звістились;
і межі океан розбив!...
і голки блискавок—троянд безлистих —
пронизують імлу з грози.
І вороний, між круки, грім проскаче,
стремено кинувши бризкуче—
на жнив'я бурунів, на необачне:
їм колоски пісок примучить.
Коли вже сонце течію поверне
в блакить біля гранітів чистих?...
як ластовине серце! все—смиренне,
що бризок розпалу не числить.
А вирветься з полону—ще святіше:
над хвилю свіченої пряжі.
Горіти морю! дзвони скрізь сколише,
та в біле вінчання прокаже.
24.VII.54
ПОРУШЕНА ХВИЛЯ
На полі чайка вдосвіта спіткає
півсонний соняшник з росою;
так море зводить голубіння ткане
до сходу—стрічею світкою.
Від ночі погойдає човен з кругу,
на берег крила в піні зносить.
Пораниться! до скелі погорює,
де впала блискавка на сосни.
Як нива вітрена: перебирає
повтори блиску в грі-терплячій...
І ніби крізь фіялки, некриваве,
крізь хмари сяєво стрічати.
Вішус згоду ластівка сусідня;
зприпливу мов сльоза струмує.
Дотерплено біду: йдучи в надіях,
горить мечами море мужнє.