Олюнька

— Таж там уже ніч! — каже Олюнька з острахом.

— Зараз мені гони! — кричала Костиха.— Не бійся, дідько тебе не вхопить! Надворі світить місяць.

Нічого було робити. Олюнька пішла до стайні, щоб повести коні до ріки. По її відході Дмитро приступив до мами й каже стиха:

— Зле, мамуню! Вуйко буде жити, але казав, що вже не буде міняти теста-менту, хіба б, каже, треба було, якби я перестав Олюньку любити. Мене від того аж заморозило. Ото якби він знав, що в мені сидить... нехай бог заступить! Він те опудало чогось дуже любить і за нею побивається, мовби то його рідна дитина...

— О, має за чим! — обізвалася Костиха.

— Що кому до вподоби, але так є. І знаєте, мамуню, що якби Олюнька де в чім проговорилася, то страх, що б то було!..

— Вона не скаже нічого, коли дотепер не сказала...

— Хто то може знати? Як їй так будете допікати, то, може, не витримає й пі­де пожалітися.

— А ніби ти їй менше допікаєш? Таж ти також не промовив до неї доброго слова...

— А хто ж мені порадив, як не ви? Не наказували ви мені, що нехай бог за­ступить, аби в нас були діти?

— Я ще й тепер тобі скажу, що нехай бог заступить, бо ви б обоє засмерділися...

— Отже, видите, що я не можу інакше.

— Я також не можу інакше. Трудно від мене вимагати якихось любощів, ко­ли я її не терплю, як пса. Та нероба зав'язала тобі світ...

— Буде зле, мамуню, вона так не видержить довго, і колись терпець урветь­ся...

Костиха задумалася.

— І так може бути... Треба би на те щось порадити.

— Може, знайдеться якась рада,— каже Дмитро,— але яка?

— Хіба б її дідько взяв звідси, бо іншої ради не бачу.

Дмитро не спав цілу ніч. Він перекидався з боку на бік, зітхав і охав.

Від того дня Дмитро дуже змінився. Він був роздратований і задуманий. Нія­ка робота його не бралася і нічого не говорив з мамою. За Олюнькою наглядав пильно, щоб часом до вуйка не забігла. Коли мама за своїм звичаєм гримала на Олюньку, він ставав дуже нетерпеливий, хоч не говорив нічого. Сам забігав до вуйка дуже часто і тут скупчував усі свої сили, щоб показати себе веселим і обрадуваним тим, що вуйко приходить до здоров'я.

Шевко дійсно з дня на день ставав здоровшим. Його залізна вдача пере­борювала тяжку хворобу.

За кілька днів мороз пустив цілком. Сніг став танути, на ріці пустив лід. Це було по Йордані, а в ту пору часто так буває.

До того зірвалася сильна буря. Від полудня дув сильний вітер і забивав дріб­неньким дощем та гнався від села до ріки. Ще не смерклося добре, як Дмитро вернувся від Шевка.

— Олюнька, ану гнати коні до води! Та візьми з собою коновки і принеси за одним заходом води додому!

— Та там нема вже ополонки, лід поламало й вода прибрала,— каже несмі­ло Олюнька..

— Гони, коли кажу! — закричав скажено Дмитро, а голос його був якийсь за­хриплий, наче крякання ворони.

Він трясся цілим тілом. Руки його дрижали, що не міг уздечки коневі на го­лову закласти, коли помагав Олюньці виводити коні.

— Та води я принесу з криниці,— каже Олюнька.

— Принесеш з ріки, бо з криниці до прання не годиться...

Олюнька закинула коромисло з коновками на плече, коней взяла за поводи і, чалапкаючи по талому снігу, пішла до Дністра. Холодний вітер віяв у плечі Олюньці й гудів та свистів між галуззям верб, піднімав таке страшне виття, на­чеб з самого пекла вирвався.

Дмитро покрутився по обійстю, потім забіг до сусіда, хвильку посидів, закурив люльку й вийшов. Сусід нічого по нім не запідозрив.

Олюнька не вернулась більше ніколи: пропала...

XVII

Другої днини удосвіта Дмитро пішов до Шевка і став розпитувати, чи не ночу­вала там його жінка, бо десь її від учора звечора нема. З тим самим зайшов від­так до вуйни Ганни, по сусідах, але ніхто не знав, не чував про Олюньку. Вже аж перед полуднем прийшов знов до Шевка, сів на лаві з розпукою, постогнав тяжко, закрив очі долонею й каже:

— Нема вже моєї Олюньки!

Шевко, що почав уже проходжуватися по хаті, був тою звісткою дуже приби­тий і не міг зміркувати, де б Олюнька так нагло могла подітися. Він знав її від дитини і не смів навіть подумати, аби Олюнька від чоловіка втекла,— вони ж так дуже любилися! З Олюнькою мусило трапитися якесь нещастя.

— То дивно, що могло з нею статися? — говорив ніби сам до себе.— Втекти певно не втекла, хіба би здуріла, а вовк також не з'їв її, бо ж то не дитина, та й у селі вовків нема... Але не впадай, Дмитре, в розпуку, не гризися, бо хто знає, що ще покажеться... заспокойся та й поговорим про те поволі, розважливо...

Шевко ходив по хаті і міркував довго, потираючи собі чоло рукою. Вкінці сів на постелі.

— Коли ти її, Дмитре, востаннє видів?

— Як я йшов учора надвечір до вуйка, то ще була, а як вернувся додому її вже не було.

Дмитро говорив поволі, ніби прислухаючись до своїх слів. Це, розуміється, була перша відповідь, яку він давав про Олюньку. Він хотів добре собі її за= пам'ятати, щоби так само відповісти й опісля, якби його питали.

— А мама що казала, як ти її питався про Олюньку?

— Мама казала: "Олюнька погнала коні до ріки напувати".

— В таку завірюху? Нащо ж мама таке дозволила?

— Та Олюнька сама пішла, так що й мама не виділи коли.

— Ну, а де ж коні?

— Та коні самі прийшли додому.

— Господи святий, хіба втопилася? Там, кажуть, лід пустив на ріці... Га, в не­щасті кожний чоловік може голову втратити... Та тут треба було зараз піти над ріку... може, який слід остався.

— Мені й до голови не прийшло, що вона втопилася.

— А де ж могла подітися?Та біжи зараз над ріку, може, який слід знайдеш! Біжи скоро!

Дмитро вибіг з хати.

— Що ти, Мариню, на те говориш? — питає Шевко жінки, коли Дмитро ви­йшов з хати.

— Нещастя та й годі! Я того всього якось не розумію. Щоб Олюнька сама в таку непогоду гнала коні до ріки, це не може в моїй голові поміститися. Таж там навіть ополонки нема, то й коні напувати небезпечно... Я того всього не ро­зумію. Олюнька якась була така марна, бліда й посумніла останніми часами...

— Та знаєш добре, чого вона була бліда, але щоб жінка в такім стані здуріла та йшла топитися, я того не чув іще, відколи живу.

— Не конче мусила топитися,— поправила Шевкова,— може, лиш так ви­падково зсунулася в воду...