Олюнька

— Але все ж треба на те божевільного, щоб у таку паскуду гнати коней до ріки, коли до криниці не так далеко... З нею вже що сталося, те сталося... мені здається, що вона вже не живе... Але мені Дмитра дуже жаль. Бідний хлопець! Він її так дуже любив... Буде за нею побиватися, плакати. Гіркий йому тепер світ: ні вдівець, ні молодець...

— Е, не бійся, забуде з часом та й ожениться.

— Ба, коли б то так легко можна оженитися! Тепер треба вичекати довго та й до суду подавати... З тим великі короводи, і то буде літа цілі тягнутися. От, па­м'ятаєш, Лесевої Магди чоловік, що десь на війні загинув, та не знали де... скільки-то наїздилися та наплатилися, поки дозволили їй віддатися?

Шевкова похитала головою.

— Бідна дитина! Ціле своє життя гаразду не зазнала та й так марно пішла зі світу...

Шевковій стали в очах сльози.

Дмитро не пішов на ріку, лише просто додому.

— А що? — питає Костиха.

— Нема ніде... Слухайте, мамо! Пам'ятайте, щоб ми однаково говорили, як будуть вас питати, бо ще хто знає, що з того може бути? Я казав Шевкові, що як я пішов до нього, то Олюнька сама повела коні до ріки, а потому коні вернули­ся самі. Так треба й вам говорити.

— Ей! Чи не втекла вона куди!

— Ледве! Шевко каже, що, може, втопилася, як напувала коні...

— Дав би то бог, але мені не здається. Вчора було досить видно надворі, тро­хи місячок світив, то якби була виділа, що поганий доступ до води, була б не лізла... Але якби втопилася справді, тоді мали б ми раз назавжди святий спокій, що тої потвори з хати позбулися...

Дмитро пішов до Шевка і сказав, що жодного сліду не знайшов, бо через ніч дощ змив стежку геть дочиста.

— Хіба один бог святий знає, що то могло статися! — каже Шевко.— А мені таки здається, що мусила втопитися. Пішла небога необережно до води, по­сковзнулась, а може, ще вітер її потрутив, та й пішла під кригу... А вода ве­лика?

— Буде більше як до половини берегів.

— О, то справді велика!

— Я, вуйку, таки поїду до Чертилич ворожки поспитати... може, вона мені що скаже...

— Дурний ти зі своєю ворожкою! Вона знає стільки, що й я або ти. От наплете тобі дурниць та й гроші видурить... По-моєму, ліпше б дати знати шандарам, щоб про неї розпитували в тих селах, що над рікою... може, де тіло піймають...

— А я таки поїду! Нехай уже знаю, яка мене доля жде.

І Дмитро став страшно плакати, закрив собі лице долонями і нібито з великої розпуки товк головою до стола.

— Та бо не будь, Дмитре, бабою! Вже їдь собі й до ворожки, коли наважив­ся, але не розбивай голови, бо то тобі анітрохи нічого не допоможе!

— Я ніколи їй марного слова не сказав,— голосив Дмитро.

— Ледве чи вона тому що винна... Випадок нещасний та й годі! Дмитро хлипав ще довго, а відтак попрощався й вийшов. Другої днини рано Дмитро запріг коні й поїхав до ворожки.

По цілім Закутті рознеслася вістка, що Олюнька десь пропала. Люди по-всякому проте говорили. Довідалися про те і Ганна з Андрієм. Андрій ходив як затуманений і не знав, як собі те пояснити. Він жалів за Олюнькою, бо любив її.

Але всі були тої гадки, що Олюнька пішла з водою, як напувала коні, бо втек­ти не мала де й не було чого. Таж вони з Дмитром так гарно собі жили, аж любо було на них поглянути!.. Ніхто не чув, щоб їй Дмитро лихе слово сказав, та й во­на ні перед ким не жалілася. Нещастя та й годі! Воно вже не раз таке трапля­лося, що хтось утопився...

Дмитра не було два дні дома відтоді як поїхав до ворожки. Коли ж повернув­ся, став розказувати людям, що ворожка в Чертиличах дуже розумна. Вона вгадала все дочиста. Сказала йому, що жінка живе напевно, але сховалася в чу­жім селі, в такім, де дві ріки розходяться, а дві сходяться. До того села нехай іде. Перед селом здибає собаку. Нехай іде за нею, а вона заведе його просто на те подвір'я, де його жінка сховалася. Казала йому також, що в його городі під одною сливкою закопані гроші. Але хто схоче навмисне ті гроші добувати, то його геть покрутить. Лише хто випадково копав би під тою сливкою, то йому нічого не сталось би.

Люди стали міркувати над тим ворожінням. Ніхто, навіть з бувалих людей, не знав про таке село, де б дві ріки сходились, а дві розходились. А вже за гріш-ми ніхто не копав би був нізащо в світі.

— Треба таке село пошукати! — вирішила шляхта.

Шевко ворожіння таке висміяв:

— Як ти, Дмитре, можеш вірити в такі нісенітниці, що тобі якась баба нагово­рила? Шукай вітра в полі! Коли вона така розумна, то чому не сказала відразу, як те село називається? От дурний, слухай, то хитра баба наговорила! А щодо тих грошей, то таки бреше. Слухай, Дмитре! Якби ворожка знала, де лежать які гроші, то вона перша випорпала б їх і була б страж яка багата... От, шельма, морочить людям голови!

Але Дмитро, хоч сам не вірив у те ворожіння, хотів таки розшукати таке се­ло, де дві ріки сходяться, а дві розходяться, і, запрігши коні, їздив цілий тиждень по околиці. Він хотів показати, що дуже хоче жінку відшукати.

— Я з нього й не надто дивуюся, — мовляв, було, Шевко. — Любив її дуже, та й хоче докласти всіх сил, щоб відшукати...

Дмитро повернувся зі своєї мандрівки, але такого села не знайшов.

Від того часу минуло шість тижнів. Усякі намагання відшукати Олюньку були даремні, бо й жандармерія, повідомлена про все, не могла нічого розпитати. Дмитро все ще удавав сумного, а люди стали забувати про неї.

Костиха була дуже рада, що Олюньку вже нарешті дідько взяв. Тепер мали розв'язані руки.

— Тобі би, сину, наглядіти десь жінку! — каже Костиха. — Тепер чейже Шев­ко не буде так мішатися, коли перший раз не пощастило...

— Е, мамо, так скоро не можна. Що люди сказали б? А особливо вуйко ди­вились би криво. Я нібито так розбиваюся за першою жінкою, а тут уже шукаю другої, поки ще місце не застигло... Треба ще трохи вдавати заплаканого,— ка­же Дмитро, сміючись.

— Але ж бо ти, Дмитре, вмієш удавати, вмієш! Я б так, бігме, не потрафила...

— Бо інакше годі! Якби я показував перед людьми втіху з того, що Олюнька пропала, то що люди сказали б? Господи, ще говорили б, що я її сам утопив...

Дмитро знов засміявся.

— Боженьку мій, а хто ж міг би таке на тебе подумати, моя дитино! Я тому сама очі видряпала б!