Олюнька

— Я маю свідків, де я був тоді, й нічого мені не може статися! — кричав Дмитро, начеб його справді хто допитував.— Або то так трудно самому втопи­тися? Посковзнулася та й пішла у воду! А може, дідько до неї приступив та й сама скочила з берега... Хто то може знати?

— Та вже чи так сталося, чи як, одно добре, що мені поперед очима не снується! — закінчила розмову Костиха.

XVIII

— Панє Цибульський! Може б ми пішли нині на ріку з волоком, га?

Так говорив знайомий уже нам Базьо до свого сусіда Цибульського, що займався також ловлею риби.

— Може! Я вже давно не був над рікою і не знаю, що там діється.

— Я був нині. Вода чиста як сльоза і цілком спокійна... лід уже відплив.

— Як так, то варто піти. Тепер великий піст, то можна буде добре продати... було б на сіль.

— І я так кажу, — говорив Базьо, — але з крошнею нема чого йти. Тепер по­винна бути риба грубша,— то що крошнею зробиш? Волком то й сома витяг­неш?

— А коли підемо!

— Хіба як смеркнеться. Ніч не дуже-то буде темна, бо тепер місяць цілу ніч світить.

— Добре, добре, я зайду до вас.

Увечері того дня вибралися Базьо з Цибульським на рибу. Умовилися, що затягнуть волок коло "стежки" і дійдуть до села. Коло тої "стежки" вода була спокійна, бо туди ніхто не гонив худоби до пійла.

Базьо виліз на під, здійняв свій волок, що там спочивав від осені. Оглянули його обидва при світлі, чи нема де діри, звинули і взяли довгі дрючки, котрими мали рибу з-під верболозів виганяти, взяли кварту горілки, хліба, солонини і сірників та кілька віхтів соломи.

Базів вихованець, котрого Базьо врятував під час повені з Дністра, сидів за той час на постелі й бавився якимись патичками. Була це гарна дитина з бі­лим, як льон, волоссям.

Він придивлявся до тієї роботи.

— А куди ви, тату, йдете?

— Йду на рибу.

— А що мені принесете?

— Принесу тобі рибу, лише щоб ти мені за той час не плакав, бо прийде дика баба й візьме тебе...

— Ні, не буду плакати... Я піду спати...

Базьо дав малому трохи молока й кусник хліба, загасив світло, оглянувся по хаті, а відтак вийшли обидва з Цибульським. Базьо замкнув хату і ключ устро­мив за стріху. Дитина не плакала від того, що Базьо лишив її саму в хаті й пога­сив світло. Вона вже привикла до таких нічних екскурсій свого опікуна.

Ніч була досить темна, бо місяць ще не зійшов, а небо вкрилося сірими хмара­ми. Їм не першина було так ходити, бо обидва були досвідчені рибалки й най­частіше нічною порою вибиралися до своєї роботи.

Цибульський ішов попереду. Був це чоловік середнього зросту й сухорлявий, а відзначався між пишнівською шляхтою тим, що носив усе довге, рівно, в кру­жок, підстрижене волосся. За ним ступав на своїх коротеньких, трохи вигнутих ногах грубий Базьо. Обидва несли звинений на держаках волок, підпиралися довгими дрючками і покурювали люльки. В повітрі була така тиша, що кожний з них чув биття свого серця.

До призначеного місця треба було йти з годину.

— Знаєте, пане Базилі, мені тепер прийшла на гадку Лукашева Олюнька. Не знати, що з нею сталося.

— Та що сталося? Втопилася та й уже!

— А мені здається, що ні. Якби втопилася, уже її вода певно десь винесла б.

— Не конче! Могла заплисти де під корч, то й цілий рік пролежить, поки риба її не з'їсть. Я гадаю, що якби не. втопилася, то вже конче була б якась чутка про неї, а то ні слуху ні духу... пропала, як сіль на воді!

Обидва рибалки стали на призначеному місці. Потягнули горілки з пляшки й закусили хлібом.

Розвинули волок. Один мусив перейти на другий бік.

Базьові було байдуже й серед зими по воді брести. Він узяв чоботи на шию, підкотив штани, взяв в одну руку волок за держак, а в другу дрючок і спустився з берега в воду. Він пробував дрючком дно ріки й тягнув за собою волок. На другім боці взув чоботи й поправив волок.

Тепер треба було ступати поволі й тягнути волок серединою ріки.

— Форвертс![31] — скомандував Базьо.

Рибалки рушили проти води, йдучи берегами. Вони вдаряли дрючками по при­бережних верболозах, щоб виполошити рибу з кущів і нагнати її до волока. Треба було подивитися, чи що не зловилося. —— — Завертайте до мене, панє Цибульський!

Цибульський стягнув чоботи, підкотив штани і став обережно, пробуючи дрючком, прямувати на другий бік.

— А то холодна вода, аж кістки ломить! — сказав Цибульський, коли вила­зив на другий берег.

Базьо вхопив за наставлений йому дрючок і поміг Цибульському вилізти з рі­ки. Цибульський сів зараз і почав натягати чоботи. Базьо наказував поспі­шати.

— Скоріше збирайтеся, бо риба втече!

— Вже тепер не втече, коли волок стягнений.

— Ну, тепер разом на берег. Стали тягнути волок.

— Чекайте, чекайте, за щось зачепився... Обережно, щоб не роздерти! — го­ворив Базьо.

— Ну, тепер відчепився... Далі!

Підтягли до берега.

— Тепер — раз-два-три!

Стали щосили витягати волок на берег.

— Ов! Щось тяжке... Може, груда льоду попала до волока... Ану подивімся!

Волок уже був на березі.

— Господи! Та то якийсь чоловік! — каже Цибульський, що перший при­дивився.

Базьо випустив волок з рук, запалив віхоть соломи і став приглядатися при світлі.

— Пане Цибульський, таж то Олюнька!

— Та, бігме, Олюнька!

Стали хутко розвивати волок на березі. Вже й не зважали на зловлену рибу, що підскакувала на березі, а декотра пірнула-таки у воду.

На березі лежала справді Олюнька. Була одягнена в зимовий кафтаник, у спідницю й чоботи. З голови зсунулася хустка геть на шию. Олюнька була синя на лиці — звичайно утоплена. Одного ока не було та й вуха; риби понадкушува­ли. Волосся з половини голови облізло геть; лишилася ще її чорна довга коса, що розвинулася й лежала на її грудях, як гадина.

Обидва рибалки присвічували соломою, стояли над трупом та приглядалися до нього. На їх лицях малювався переполох.

— Що будемо робити? — питає Цибульський, коли не стало чим світити. — Треба дати знати до села.

— Ходімо!

— Е, та обидва не підемо. Може за той час забігти вовк або пес який та покусати тіло. Я гадаю, нехай один лишиться тут, а другий побіжить до села.

— Я тут не лишився б за жодні гроші! — каже Цибульський.

— То я лишуся, а ви йдіть!

Базьо став зараз збирати сухе бадилля і рубати тернину сокирчиною, що мав з собою. Цибульський збирався йти.