Олюнька

— Ага, пане Цибульський, лишіть мені плящину, бо буде скучно. Цибульський подав Базьові горілку і хліб, а сам пішов поспішно до села. Тим часом Базьо розклав огонь, приніс із недалекого стіжка цілий оберемок сіна, постелив коло вогню й ліг. Олюнька лежала обернена до нього лицем. Базьо, покурюючи люльку, став пильно розглядати її при світлі полум'я. Губи були скривлені й отворені, ніби тільки що кричала, поки бідна її душа вийшла з тіла.

Базьо заодно докладав нарубаної тернини до вогню; йому було при світлі відрадніше. Від трупа не міг відвернути очей та ворушив своїми мітластими ву­сами.

В повітрі була мертва тиша. Вогонь тріскотів весело, кидаючи іскрами. На тім широкім просторі, коло спокійно і тихо пливучого Дністра, під сірим нічним небом лежала нежива сирота Олюнька, а біля неї сидів сумний старий ри­балка...

"Щось-то мусило між ними бути, коли аж таку смерть собі знайшла... Але щоб вона сама на себе руку наложила, в те мені чогось не хочеться вірити. Та де ж би? Така молода, гарна, багата і така богобоязлива... То не може бути!.."

Тим часом Цибульський дійшов до села, перебрів ріку й пішов просто до пре­фекта. Тут була злюща собака, і її з ланцюга спустили на ніч. Цибульський пе­рейшов через перелаз і мусив пильно обганятися дрючком, бо пес насів на нього з усієї сили і так гавкав, що відлунювалось аж за селом. Від того обізвалися собаки по цілому селу і зчинився лемент, як проти вовка. Цибульський добрав­ся нарешті до вікна й постукав.

— А хто там? — питають з хати.

— Вставайте, панє префекцє, то я... Цибульський.

— А чого вам треба?

— Ми пішли цеї ночі з Базьом на рибу та й витягли з води Лукашеву Олюньку.

В хаті заметушилися. Префект став будити своїх. Блиснуло світло. Старший префектів син відчинив двері й вийшов з коцюбою відганяти собаку. Пес гавкав скажено й забігав з різних боків коло Цибульського, щоб його схопити хоч раз за литку.

— А підеш, Мурин! Марш! Ти, песя кров!.. Прошу до хати!

Цибульський увійшов до хати, держачи дрючок позад себе.

— Добрий день чи добрий вечір, уже й сам не знаю...

Префект узув чоботи, одягнув кожух і шукав шапки.

— Та що ви кажете, пане Цибульський? Сьвєнтий Антоні, а то тобі бідна сирота, аж у Дністрі знайшла долю! Кажіть, як то було?.. Ага! Андрусю,— звер­нувся префект до сина,— іди зараз збуди Яцевого Яся, асесора, нехай сюди приходить!

Поки Андрусь одягався, Цибульський каже:

— Та ми йшли на рибу з Базьом. Затягнули волок проти "стежки" й тягнули сюди до села, звичайно, як рибу ловиться. Опісля тягнемо на берег, а тут щось не пускає... ми гадали, що волок зачепився за якийсь корч, та тягнемо обе­режно. Волок зрушився, але все ще тяжкий. Ми до берега. Наперли обидва щосили... ба! Я дивлюся, а то чоловік! Базьо засвітив соломою, і зараз ми пі­знали, що то Олюнька... Бідна, вже одного ока не має та й вуха, щось понад­гризало...

— Що з нею могло статися?..

— Господь знає!

— Ви обидва прийшли?

— Ні, Базьо лишився там коло тіла. Могли би пси поїсти, та й на вовка або лиса за рікою не трудно.

— Дуже добре ви зробили! Треба послати по комісію до суду, а якби пси тіло розволокли, то й комісія ні на що здалася б... Вона, хоч самовбивця, а все ж то християнське тіло.

— Ей, мені, пане префекцє, здається, що вона сама собі того не зробила...

— То дасться видіти... Доктори пізнають вам зараз.

Надійшов Яців Ясьо, перший асесор. По дорозі Андрусь розповів йому, що сталося.

— Дзінь добрий, панє префекцє! Ну, що будемо робити?

— Підемо збудити Дмитра, нехай запряже фіру, і ми зараз поїдемо по трупа. А далеко то? — питає Цибульського.

— Може, буде сто кроків від стежки сюди... Але труп лежить за рікою.

— Ну, ходімо!

Вийшли всі три з хати префекта й пішли просто до хати Дмитра. Надворі світив місяць.

Всі три переступили через перелаз і стали під вікном. Префект постукав у раму.

Дмитро спав на лаві під вікном. Він зараз схопився й заглянув у вікно.

— Хто там стукає?

— Я, префект... Відкривайте зараз!

— Та чого вам треба вночі?

— Відкривайте, скажу вам у хаті... то справа урядова!

Дмитро ще не отямився добре зі сну й не міг гаразд зміркувати, чого хочуть від нього. Поки пішов відчинити двері, Костиха засвітила. Префект, асесор і Цибульський увійшли до хати.

— Пане Дмитше, запрягайте зараз коні, поїдете по жінку.

— По яку жінку? — питає ще заспаний Дмитро.

— Та я не знаю, чи багато ви мали жінок... Я лише одну знаю — Олюньку.

— Але Олюньки нема! — каже настрашений Дмитро.

— Є, знайшлася... От пан Цибульський витягнув цеї ночі з води.

Дмитрові щораз більше морозило спину зі страху та корчило в животі. Він не знав, що казати.

— А де ж вона? — питає Костиха.

— Там, де її витягли... за рікою. Треба її сюди привезти.

— Я..я... за жодні гроші не міг би на неї подивитися! — каже Дмитро.

— За гроші не подивитеся, але таки так... Наказую вам запрягати коні й за­раз їхати! А то що, аби я ще форшпанами вашу жінку возив?

— Не можу! Ой, бігме, не можу! — проситься Дмитро, складаючи руки перед префектом.

— Мусите! — гримнув префект і тупнув ногою.

Дмитро став плакати, трястися, а далі метнувся з хати і сховався кудись.

— Здурів чоловік чи що! — каже асесор.— Що будемо робити?

— Та що з дурним порадиш? — відповідає префект.— Ходім до його тіточ­ного брата Антося, нехай він їде.

Пішли.

Дмитро, босий, без шапки і свитинки, втік до стайні і сховався під жолоб. Коли префект з людьми відійшов, Костиха вийшла на обійстя і стала кликати сина:

— Дмитре! Дмитрусю! Вже пішли... ходи до хати, бо замерзнеш...

Дмитро вбіг до хати. Він став такий, що страшно було на нього глянути. Очі витріщив, лице скривилося, волосся наїжилось, а весь трясся як у пропасниці.

— Ой, мамо, мамуню, рятуйте мене! Я згину... вони сюди ще раз прийдуть і скажуть їхати, а я не можу... ой, не можу...

— Не бійся, я тебе сховаю... Лізь під перину.

Дмитро скочив на постіль і з головою накрився периною.

За хвилю вернувся префект, але вже до хати не заходив. Асесор і Цибульський допомагали Антосеві ладити віз і запрягати коні. Антося збудив префект і ка­зав, що він як найближчий свояк мусить їхати по братову, бо Дмитро кудись утік.