Поля. Нате вам ось рукавиці.
Азізов (взявши рукавиці). Благодарствую.
Маруся. До такого клімату ви, мабуть, незвичні?
Азізов. Незвичний.
Маруся. Звідки ви родом?
Азізов (прояснівши). О, я з далеких країв, дівчата... із тих країв, де круглий рік сонце людину гріє, де таких суворих зим, як оце у вас, не буває ніколи...
Поля. В нас вони теж не завжди суворі та люті...
Азізов, замислившись, деякий час працює мовчки. Потім, раптом випроставшись, зупиняє свій гострий допитливий погляд на темних порожніх вагонах.
— Знати б все-таки, куди вони нас везуть? — говорить він мовби сам до себе.— Знову за дріт — у бараки, в душогубки, живими в могили? Ні, рано... Доки б'ється воно отут (торкається рукою серця), живими встанемо з могил і за все, за все розквитаємось!
Помітно насувається вечір. Каламутиться небо, дужчає вітер, зривається завірюха.
Азізов, щулячись, кутається в благеньку свою ши-нельчину, натягає на вуха пілотку.
Поля. І чим вас зігріти?
Оглянувшись, вона раптом добуває із-за пазухи листівку.
— Нате, може, вам після цього стане тепліше... Азізов, читаючи листівку, швидко світлішає на виду.
Ось він в радісному збудженні кидається до найближчого із своїх полонених товаришів.
— Замурін, Замурін! — гаряче окликає він товариша.— Глянь, останнє повідомлення! Німців розгромлено під Москвою!
Пурхаючи з рук до рук, листівка пішла між полоненими. Там, де вона проходить, одне за одним світлішають виснажені страдницькі обличчя, сповнюючись вірою, новою силою до боротьби...
Цибатий офіцер, начальник варти, перевіривши настання темряви по своєму годиннику, крикливо й бундючно подає команду:
— Полонених — по вагонах! Заметушились вподовж насипу конвоїри.
Азізов прощальним поглядом дивиться на дівчат:
— Ну, сестри...
Очі Марусі наливаються слізьми. Раптом її, видно, осяяла якась думка. Озирнувшись навкруги, вона кинулась до Азізова:
— Падайте! Падайте тут! — І вона вказала лопатою де.
Азізов, з півслова зрозумівши її, мить повагався і як був... повалився в сніг.
Завихрилось, закрутилось над ним — дружцо застукотіли лопати в дівочих руках. За мить там, де упав Азізов, виросла снігова кучугура.
Конвоїри тим часом, лютуючи, заганяють полонених у вагони, всюди чути характерне гаркаве:
— Цурюк! Цурюк! Темніє.
Знову зі скреготом заьиняються двері вагонів, клацають залізні засуви — ешелон повільно рушає в темряву.
Безлюдніє насип. Втомлена після роботи молодь гуртами повертається додому. Ось крізь висвисти завірюхи бреде через поле гурт кримчанської молоді. Надя Буревич, обійнявши Марусю, гаряче шепоче їй на вухо:
— А ми бачили, як ви свого узбека снігом пригортали... Одначе ми теж не дрімали...
Дівчата на ходу разом оглянулись в той бік, до насипу.
А там — тьма і безлюддя, тільки нічна хуртовина гуляє. І ось бачимо раптом, як то тут, то там мовчки підводяться, встають із снігових могил живі люди. Обтрусившись, міцніше натягають пілотки і білими тінями рушають у нічний зав'южений степ.
Повітовий префект Модест Ромулюс, огрядний мужчина в золотому пенсне, розвалившись за столом, сердито пробирає свого ад'ютанта, що аршином виструнчився перед ним.
Префект. Я вам прощаю хабарництво. Я вам прощаю гультяйство. Але дійти до того, щоб нам, потомкам великих римлян, торгувати на базарі більшовицькими листівками... Ганьба!
Ад'ютант. Пане префекте, запевняю вас, що сам я на тому базарі жодного разу не був...
Префект. Сам не був, але ж частку виручки маєш? Недарма ж ті листівки навіть з наших підвалів сотнями зникають... Признайся, по скільки береш?
Ад'ютант. Запевняю вас, пане префекте... (Знизує плечима). Щоб я листівками... Хіба, може, Пото-пяну...
Префект. Потопяну ти облиш, з Потопяну я сам поговорю! (Передихнувши). Хто там далі?
Ад'ютант. Локотенент Анушку.
Префект. Це той жевжик? Хай зайде.
Ад'ютант, клацнувши каблуками, виходить. Натомість з'являється Анушку.
Префект. Отже, локотененте, за своїми амурами ви знову проморгали того... е-е... Моргуненка? Очевидно, ви забули, що без нього я заборонив вам з'являтися в Голті?
Анушку. Пане префекте, дозвольте доповісти: вищезгаданий Моргуненко виявився обачнішим, ніж ми сподівались. Він, певне, відчув, що над ним збирається небезпека. Можливо також, що його попередило населення. Засідки нічого не дали. Після вжитих нами заходів зник в невідомому напрямі і більше на території^ ввіреній моєму постові, не з'являвся!
Префект. Роззяви! Трутні! Куди ж він міг зникнути?
Анушку. Злочинні його сліди губляться десь у Го-лованівсь^их та Савранських лісах: там таких повно, пане префект.
Префект (роздратовано). Про Саврань ви мені не розказуйте, про Саврань я без вас знаю! Ви краще в себе під носом пильнуйте! Адже так і не виявили, хто німців тоді з лісосмуги обстріляв, а на нашу голову досі неприємності сиплються! Тепер ще оця таємнича "Партизанська іскра". Кажуть, вона вас знову листівками засипала?
Анушку. Мусимо визнати, пане префект... Але, за нашими даними, "Партизанську іскру" теж треба там шукати, в Савранських та Головаиівських лісах.
Префект. За якими це вашими даними?
Анушку. Гардіани* мої разом з місцевими поліцаями обнишпорили всі ввірені мені села — і ніяких ознак. Не інакше, як все це звідти, із Саврані, до нас імпортується...
Префект. Йолопи ваші гардіани і ви разом з ними... Ось (бере зі столу листівку), дитячою рукою, школярським почерком... (Читає). "Людей, які борються в Савранських лісах, фашисти оголошують бандитами і закликають нас, щоб ми остерігалися їх, виказували їх при нагоді..! Але ми знаємо ціну цим фашистським брехням. Не бандити, а брати наші та батьки б'ються там, у Саврані, за Батьківщину, за наші колгоспи..." Такі речі не імпортуються — запам'ятайте це собі, локотененте: коріння їх треба шукати на місці.
Анушку. Ми стараємось, пане префекте.
*Жандарми (рум.).
Префект (презирливо). Ви стараєтесь... Як ви стараєтесь? Романія Маре вимагає від вас більш ретельної служби, локотененте!
Анушку. Беру на карб.
Префект. Поліцію перечистіть! Понабирали там всяких п'яниць та тюхтіїв... Що, у вас путніх людей нема?
Анушку. Але ж путні не хочуть, не йдуть!
Префект. Кгм... І старосту замініть. Поставте людину э твердою рукою! Бажано з отих покривджених більшовиками...