Усі, хто стояв тут перед ним, бачили, як раптом поник головою їхній вождь, погорбився, постарів на очах...
XXVII
Немов по мосту в майбутнє, ідуть вони, спускаючись з бериславських висот, по понтонах через Дніпро на лівий каховський берег. Іде найкраща кіннота світу, якій після семисотверстного тяжкого переходу, після лісів та боліт Замостя, після мурів Дубно та пагорбів Новограда-Волинського нині стелиться попереду в осіннім світанні рівний, як море, Таврійський степ.
На каховському боці біля самого мосту, оточені командирами, стоять Ворошилов і Будьонний. Обидва в кожушках: холодно. Уважно стежать за безконечним рухом кінних полків, що течуть і течуть через Дніпро по вузенькій смужці понтонного мосту. Ось пройшла четверта дивізія Тимошенка. За нею до мосту наближається славна чотирнадцята на чолі з Пархо-менком. Попереду молодий начдив — у бекеші, з вусами запорожця, на тонконогому, схудлому за час переходу скакуні. Слідом за ним під кумачем бойових прапорів їдуть герої червонопрапорники. Нещодавно під час маршу з Польського фронту в селі Знам'янці дивізію зустрів Михайло Іванович Калінін і за перемоги над білополяками вручив оці бойові прапори й нагороди найвідважнішим.
Озираючи червонопрапорників, Ворошилов зустрівся з кимось поглядом, усміхнувся.
— Дома, значить, товаришу Килигей?
— Майже що так, товаришу Ворошилов,— обізвався з колони смаглявий червонопрапорник у високім шоломі. В нього, як і в багатьох інших, рани ще, видно, не загоїлись і з-під шолома біліє пов'язка.
Проходить кіннота, займає плацдарм, про який вона не раз уже чула в дорозі і який такою дорогою ціною втримувався для неї тут протягом майже двох місяців.
Усе більше розвидняється, і небо, низьке, осіннє, в степу за Каховкою стало мовби підніматись над Кили-геєм, одкриваючи очам широкий, з дитинства знайомий простір. Війська вже заглиблювались у степи.
Лущать закуті ожеледдю бур'яни, стугонить земля під копитами кінноти, якої тут стільки ще ніколи не було.
їде Килигей знайомими місцями, де промайнула молодість, де в бурях революції гуртував повстанців супроти Антанти. По всіх селах тут знають його, "захисника праці", як знають і багатьох із його бійців, з якими він ходив штурмувати грецькі кораблі. Немало колишніх його повстанців і досі з ним — з якою гордістю повертаються вони зараз у рідний край! Тоді відступали партизанським загоном, в кучмах чабанських,— тепер повертаються у високих будьонівських шоломах. Більше року їх ждали тут матері, жінки та наречені й нарешті діждались, хоча ще й не зовсім: діти по селах ще не знають, що батьки їхні вже так близько...
— Товаришу командир, може, й справді сю ніч дома ночуватимем? — весело звертається до Килигея його вістовий, син Оленчуків.
— Ні, хлопче, дома ще підождуть. Більше ждали... Весь степ озивається до нього і вітром, і хмарами, і
давніми могилами, і порваним колючим дротом та розритими траншеями з слідами танків, що так і повмер-зали упоперек них.
Кіннота йде на схід, а очі Килигея весь час звертаються праворуч, де лежать, сховавшись за обрієм, Чаплинка та Хорли, рідний тополиний порт. Як шарпали цей край, як накидались на нього за ці роки! Дредноути та наддредноути підходили з моря до цих узбереж, палили з гармат багатодюймових, висаджували десанти... Мінялись мундири, мінялась подоба, замість обдурених Антантою чорношкірих сенегальців та дрібних, схожих на підлітків греків, до бою ставали інші — чорні барони та блідолиці юнкери, одначе зміст боротьби залишається й досі той самий: проти найманої, проти чужої армії іде зараз оця народна озброєна сила, оця улюблена кіннота республіки, під копитами якої гуде Таврійський степ.
Пригадує Килигей, яке гаряче хвилювання охопило його, коли вперше дізнався, що Перша Кінна перекидається на Південний фронт. Перед виходом на марш цілу ніч розмовляв із кінармійцями-земляками, і найбільше бажання, яке їх об'єднувало, яким вони жили, зводилось до одного: швидше розквитатися з фронтами! Не допустити ще одної зимової кампанії!
І вже в дорозі, коли на одному з мітингів Калінін передавав їм привіт від Леніна, вони почули те ж саме: не допустити ще одної воєнної зими! Килигей аж переглянувся з товаришами при цих словах: як він, Ілліч, угадав їхні думки, їхнє бажання? Угадав саме те, до чого вони прагнули найбільше... Здається, весь час, що були на марші, за кожним їхнім переходом, за кожним їхнім кроком невідривно стежили зіркі, примружені Ленінові очі. Неймовірно важко було їм іти. По осінніх, дорогах із зруйнованими мостами, на конях, що падали від виснаження та втоми. Все ж, навіть і в путі, використовували кожну нагоду, щоб учитись, долати неписьменність та хоч будь-як допомагати населенню, зокрема тим, хто влаштовував суботники на залізницях.
І ось тепер з полками Першої Кінної Килигей знов у тім самім степу, що залишав його з невеличким партизанським загоном. Тільки було тоді літо раннє, а зараз осінь глибока. Рубців на тілі побільшало та сивини у вусах, зате душею мовби молодший став. Скільки б'ється, не покидає його віра в те, що кожним ударом шаблі він наближає щось довгождане, віками омріяне, прекрасне. Що то буде? Мир? Щасливе життя народу? Кінець неправді у світовому масштабі? Знає тільки, що те прекрасне, яке він так уперто наближав кожним ударом своєї шаблі, зараз ближче від нього, ніж будь-коли. Між думками не забуває окинути командирським оком товаришів, внутрішньо перевіряє й себе, чи все гаразд, чи все готово до останнього бою. Так, все. Кінь міцний, шашка відточена, в серці сила духу й відчуття правоти.
Шаленіє вітер у голому вітті асканійських парків. Нужденно одягнутий, похилого віку чоловік стоїть край парку, сумовито схилившись, щось розглядає у себе біля ніг. Що він розглядає?
Ще вчора, видно, було тут дерево, гуло віттям на вітрі, а зараз лише пеньок, з прожилками-кільцями відкладених літ,
З степу мчить група вершників. Кумачевий значок, розвіваючись, майорить над ними вгорі на кінці піки.
Наблизившись, верхівці поздоровкались, загомоніли до запечаленого чимось чоловіка: