Ідучи попереду, Оленчук дедалі частіше зупиняється, щоб зорієнтуватись. Потім, мовби виправдовуючись, звертається до Бронникова:
— Вірите, товаришу комісар, ніколи ще так не боявся схибити, збитись у Сивашах, як оце зараз... Сам заблудишся, то сам і загинеш, а заблудишся з вами, коли тобі довірено таку силу вести, то не простять цього промаху ні діти, ні внуки, весь народ тебе прокляне.
Уже розтанули, зникли в тумані строганівські вог-нища-маяки, холодний морок огортає колону з усіх боків. Під ногами щодалі дужче чвакає, все дно вгинається, наче дихає під ногами Сиваш.
Третину шляху пройшли вони майже по твердому, і тільки тут ось починається те, через що Сиваш, власне, й названо Гнилим морем. Здається, вся земна кора тут ще нестійка, несформована, готова щомить проломитися, поглинути... Мулисте дно запружинило під ногами, з хлипом вгинаючись верхнім пластом у прогнилу підґрунтову порожнечу і знов підіймаючись. Дихає трясовина. Захлюпала мертва, ніколи не замерзаюча твань; густо затемніли по сірому дну чорні, як дьоготь, таємничі вирви чаклаків.
— Обережно! — кидає раз у раз Оленчук, петляючи поміж чаклаками і пробуючи палицею дно, і його "обережно!", глухо повторене іншими, передається далі по всій колоні.
Рухаються тепер значно повільніше, забираючи то вліво, то вправо. Ноги все частіше провалюються, в'язнуть до колін у густій холодній багнюці. Чвакає і чвакає важка твань. Кожен крок дається з трудом, коштує напруги всього тіла. Бронников уже чує, що в чоботях йому повно крижаної води, багнюки. Змуле-ні, потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи. Штани, шинель — усе намокло на тобі, обважніло, липка соляна ропа повзе по тілу все вище, навіть чуб злипається на голові.
На холод, на мороз, від якого обмерзає, дубіє одяг, уже ніхто не зважа.
Бійці Порозстібалися, бредуть, обливаючись потом, важко, йадривно дихаючи. По двоє, по троє несуть на руках кулемети.
Через кожні сто кроків лишають віху. Все меншає віх у колоні, все більше стає їх на пройденім шляху. Віхи — це для тих, хто незабаром вирушить через Сиваш услід за ними, за висланими вперед бійцями штурмової колони, що складається з найвідбірніших, най-витриваліших, з гранатометників та різальників дроту, які мають бодай ціною власного життя прокласти проходи для головних сил. Бронников почуває за собою всі ці віхи, розставлені по дну Сиваша, уявляє, як підуть по них — чи вже, може, і йдуть! — артилерія, кіннота, маси військ, що запруджують зараз Строганівку та інші присиваські села. Усвідомлення того, що він із своїми товаришами прокладає зараз дорогу для цілої армії, весь час тримає Бронникова в стані збудження, в стані гострої напруги і крайнього піднесення фізичних і душевних сил. Попереду невідомість, обплутаний колючими дротами півострів, злива вогню, під якою, може, й поляжуть вони всі, оці, що йдуть першими. Це все йдуть товариші його по партії, йдуть ті, в кого є щось дорожче, ніж власне життя. Каторжники в минулому, підпільники, пролетарі, селяни, матроси, вони присвятили себе єдиній справі — добути народові щастя. Звідси їхнє безстрашшя, сила духу, готовність до загину брести через оцей нічний розбагнений, ніким не переходимий Сиваш. Усе літо билися в степах, і страшними були для ворога їхні багнети, але ще страшнішою для ворога була і є їхня віра, цілеспрямованість, бойовий порив їхніх сердець!
— Товариші, яма!
— Тону!
— Затягує!
— Руку, товариші!
Когось витягують, когось уже не вдається дістати. Варто лише комусь збитись убік на кілька кроків, і вже він провалюється, дехто й скрикнути не встигне — уже його нема, поглинуло, чорний булькоче на тому місці чаклак...
Довелося побратись за руки і рухатись далі щільними рядами, підтримуючи один одного.
Зненацька десь праворуч зловісно майнув у тумані голубий невагомий меч прожектора. Черкнувсь об хмару і одразу згас Після цього навколишня темрява стала ще густішою.
Невдовзі прожектори розітнули темряву одразу в кількох місцях, ліворуч і праворуч, нервово перебігаючи в тумані, нишпорячи по самому дну Сиваша.
Штурмовики були до цього підготовлені. Миттю поприсідали, завмерли групами хто де. І коли один з прожекторів сягнув аж сюди, блукаючи, вимацуючи живу людину на Сиваші, купи бійців при його моторошному світлі могли здатися острівками комишу та темними плямами чаклаків.
Прожектор переметнувся вбік, і знову з уст в уста передалася команда:
— Вперед!
Наступило несподіване безвітря, але, крім Оленчука, ніхто цього не помітив. Провідника затишшя стривожило: "Не обернувся б вітер після цього, не погнало б воду з Азова..."
Було вже за північ, коли їхня колона, минувши смугу трясовин та чаклаків, зморена, облипла багнюкою, видобулась нарешті знову на тривке, загускле дно.
Пішли майже бігцем, беручи гвинтівки наперевіс.
— Чи скоро ж нарешті? — нетерпляче питали Оленчука.
— Вже близько...
І враз, мов при спалаху блискавки в горобину ніч, людей осліпило гострим вогнем прожекторів, наведених звідкись просто на них — блідих, зарослих, забризканих сиваською багнюкою. Темрява геть розступилася, далеко відкривши контури берегових круч, і — зовсім близько — густе пакілля численних дротяних загорож, що покривало все узбережжя. Це вже був Крим.
— В цеп! — пронеслось по колоні.— Різати дріт! Комісар Бронников з гранатою в руці, обганяючи
Оленчука,встиг помітити його:
— А ви вертайтесь! Вам ще інших переводити!
І побіг. Завертаючи Оленчука від небезпеки, комісар, видно, і в думці не припускав, що сам він теж не заворожений від куль, що небезпека поширюється й на нього. Не обертаючись, подався вперед. І — дивно — Ьленчукові в ці напружені секунди справді віри-лось, що всі вони, яких він вів і які в повний зріст тепер кинулись бігти вперед, так в повний зріст і пройдуть під прожекторами крізь дроти, крізь вогонь Литовського півострова, і ніщо їх не зачепить.
Зливою вогню ударило з круч, все густіше дзизкають кулі в повітрі, шугонув перший снаряд, вирвавши з дна Сиваша гору багнюки, але ніяка сила вже не могла стримати їх, штурмуючих, що могутньою лавою викочувались з моторошної видноти освітленого прожекторами Сиваша й навально неслися вперед.