Трапилося все зненацька: ледь зажеврівся світанок — посипалося скло з вікон рибальських халуп, один за одним загрякали в порту важкі снаряди; ще люди не отямились, як кілька темно-сірих сталевих акул уже мчали з моря на порт, перекликаючись тривожними гудками сирен.
Грецькі міноноски!
Чого вони прийшли сюди?
Що їм тут треба?
Налитий люттю погляд Килигея з-під кущуватих брів спрямований у бік порту. Щелепи міцно зімкнуті, перекошені мовби назавжди люттю чи болем. Не може він думати спокійно про тих, що зараз хазяйнують отам, у його рідному порту. Віслюки! Холопи капіталу! Зайди непрохані! Женуть їх у двері, а вони лізуть у вікно. Тільки виперли їх з Херсона, а вони вже ось вдерлись в Хорли. Налетіли, зняли пальбу, розвалили ударом снаряда ревком.
Куди ж тепер?
Випроставшись у сідлі, Килигей, озирнувся навкруги. В степу — березнева відлига. Рівнина й рівнина, як безкраїй артилерійський полігон. Торішні кураї, протряхаючи на вітрі та сонці, поволі бурішають, стають схожими на клубки окопного колючого дроту. Ось вітром зірвало з кореня один із таких клубків, і вже став він перекотиполем, покотився, підстрибуючи, степом все далі й далі.
Товариші ждуть команди.
Килигей, змахнувши колючим оцупком маслини, круто повернув коня на північ, на Чаплинський тракт. — За мною!
Змішана з снігом багнюка, розлітаючись, застріляла з-під копит.
Дедалі меншими стають верхівці в степу. Тільки небо над ними — розпросторене, підняте провесінню — залишається по-степовому величезним.
II
На околиці Чаплинки — озброєна вилами дядьківська застава. Шлях при в'їзді в село захаращують підняті барикадою борони, грізно шкіряться перекинутим вгору залізним зуб'ям — не проскочить ніяка кіннота. Селяни в кудлатих чабанських шапках товпляться край дороги, вкривають брезентом дерев'яного воза з піднятим, наведеним кудись у бік моря дишлом,
— Ну що, Дмитре, схоже здалеку на шестидюймовку? Злякається хранцуз?
Килигей з Недобрим усміхом оглядає дядьківську "шестидюймовку".
— Не так їх треба лякати.
Серед дозорних застави — його, Килигеїв, батько. Сухий, легкий, мов джигіт, незважаючи на свої сімдесят років. Зір — як в орла: сам втягує нитку у вушко. Поздоровкавшись із сином, спиняється поглядом на змилених, тремтячих конях:
— Чого це гнали так?
— Прикрутило, тату,— синове обличчя потемніло.— Гості в Хорлах! Непрохані гості...
— Котрі ж саме?
— Греки..,
Старого наче жаливою хто стьобнув:
— А нащо ж пустили?
Син мовчки витримав колючий, докірливий батьків погляд. Старий солдат, батько й досі — ще з японської — зберіг унтерську бравість: весь — як пружина. Після смерті старої живе при меншому синові Антонові, що недавно привіз невісткою батькові в хату якусь севастопольську кралю, ледве чи не адміральську дочку. Старий визнав її, проте сорочки сам собі пере, не дозволяючи невістці ходити за собою.
— А у вас що це тут? — звертається до селян Килигеїв друг, бородатий матрос Артюшенко.— Боронами обіклались, вози витягли на позицію...
— Вони на нас жерлами дредноутів, а ми на них хоч оцим,— киває не підняте дишло старший застави — велетень фронтовик у обстрьопаній шинелі з обпаленими полами.
— Порішили, що хоч пропадем, а вовків у кошару не пустимо! — каже Явтух Судар, корчомакуватий, зарослий, як ведмідь.— Кадети налітали оце з Перекопу, хотіли людей набрати, та дулю взяли.
— В шию витурили ми їхню комісію з села,— втручаються в розмову інші.— Вже, думаєм, як іти на їхню мобілізацію, то краще самим себе мобілізувати.
— Тепер вся наша Чаплинка,— пояснює старий Килигей синові,— вважай, що мобілізована...
— Проти кого?
— Проти біляків, і проти француза, і проти грека...
— Тоді нам з вами по дорозі.
Дядьки розтягують борони вбік, звільняють дорогу перед кіньми.
— Карателів ждемо,— кивнувши у бік Перекопу, пояснює Дмитрові батько.— Гарби петель з манільських канатів нібито вже приготовано на нас там, щоб вішати всіх підряд.
— Ну, та й ми не дрімаємо,— зауважив Явтух Судар,— розіслали гінців по селах, б'ємо на сполох. Хотіли й до вас посилати...
— То, виходить, ми саме на аврал? — випроставсь у сідлі Артюшенко,
— Просто до волості їдьте,— звертаючись до сина, порадив старий Килигей.— Там зараз сходка збирається, поможете нашим.
— Бо ніяк собі диктатуру не встановимо,— додає, криво посміхнувшись, Судар.— Яку не приміряєм, все не підходить: і та муляє, і та тісна.
Загін потюпачив до центру села. Село величезне, на кілька тисяч дворів, з одного такого села можна полк сформувати. Просто через село — старовинний Чумацький тракт з Криму на Каховку. На майдані, де раніш збиралися ярмарки, зараз бойовий розвирований табір. Розкладено вогнища, пахне чабанською кашею, всюди людно, шумливо.
Помітивши прибуття хорлинських, з натовпу до них поспішає керівник повстання Баржак, давній товариш Кидигеїв. Шершнем колись дражнили його в селі. Низькорослий, міцний. Вилицювате, землистого кольору обличчя весь час якось задерте підборіддям угору. На голові заношена, ще, видно, окопна шапка-плетьонка.
— І ви до нашої каші? Ну, спасибі,— каже він, міцно стискаючи Килигеєві руку.— Глянь, мов на дріжджах, росте повстанське військо! Прибули маячани, каланчавдкі, тепер ось ви, ще он хтось їде...
Люди вже дивилися в степ. Із-за обрію витикалися якісь дивні силуети.
— Чи не по двоє в сідлі?
— Справді, таке, як по двоє,— повипростувались біля казанів кухарки.— Чи це вже вояків стільки на світі піднялось, що по двоє на коня лізуть?
— По двоє на одному коні, ну й ну,— реготав збоку Мефодій Кулик, споконвічний пастух, що все життя випасав по фальцфейнівських маєтках табуни робочих верблюдів.— Та то ж вони на двогорбих їдуть!
— Строганівці!
Незабаром підводами у верблюжих упряжках в'їхали на майдан строганівські повстанці. З передньої підводи зіскочив дебелий дядько в засмальцьованім короткім кожушку без коміра, густо загоріла шия виглядала з кожушка якось по-бичачому сердито, наче тільки випорснула з ярма або знову готується в ярмо. Підводчика цього всі тут знали: Оленчук Іван Іванович — сиваський солевоз, виноградар і, як і брат його, майстер розшукувати солодку воду в солончаковім присива-ськім степу... Круті жилясті в'язи йому після фронтової контузії скрутило трохи набік, і голова на них майже не рухається, однак, незважаючи на контузію, чоловік ще, видно, при силі, руки дублені, міцні, почувається, як обіймуть,— спроста не випручаєшся. Здоровкаючись з Куликом, своїм однополчанином, Оленчук жартома так здавив йому долоню, що той аж крекнув.