XXVII
У травні через Лівобережну Україну форсованим маршем з Північного Кавказу пройшла на захід Перша Кінна. Не кіннота — живий необоримий ураган нісся в ці дні на захід, навздогін за сонцем. Двигтіли шляхи від небаченої досі сили, з досвіта й до ночі — алюр* алюр, алюр... У Катеринославі міст через Дніпро був зруйнований, ремонтові його не видно було кінця, і тоді за справу взялися самі катеринославські робітники, вони вирішили працювати круглодобово, без вихідних, без спочинків, тільки щоб до приходу Першої Кінної міст був полагоджений цілком. І кбли червона кіннота підійшла до Дніпра, міст перед нею був готовий, він аж дзвенів під копитами будьоннівських коней, на арках його кумачем палахкотіли слова привіту, і тисячі трудящих міста вийшли на вулиці, вітаючи легендарних героїв.
Вітали їх міста, вітали незаможницькі села. А війська йшли і йшли в безконечнім кіннім строю, на галопі проходили через вишневі українські села, і все навкруги бралось в ці дні такою курявою, що ні хат не видно було, ні садків, тільки на мить вихоплювались із піднятої куряви розпалені обличчя кіннотників та зблискували підкови їхнім коням услід. Пронеслось, прошуміло, ураганисто віддалилося за Дніпро.
Не встигла ще влягтись пилюка за Першою Кінною, як, скориставшись тим, що руки їй були зв'язані іншими боями, з'явився на Полтавщині Махно. Налітаючи на села та повітові містечка, по-звірячому розправлявся з радянським активом, з незаможництвом, вирубував по сільвиконкомах навіть сторожів та виконавчій. На станції Галещина Махно наскоком розбив санітарний поїзд, що належав тилам Першої Кінної, захопив кілька вагонів з озброєнням, призначеним для Півден-но-Західного фронту.
На станції в цей день панувала повна анархія, все йшло шкереберть. Пальба, свист, мелькають в хижім пориві постаті, гасають туди-сюди просто через калії кулеметні тачанки, намотуючи на колеса розвіяні по всій станції стружки телеграфних стрічок. Не гукають паровозні гудки, не йдуть поїзди — в обидва кінці семафори закрито. Замість гудків — звідусюди лише п'яні гуки-перегуки. Ще станція не вичахла після бою, ще зяють пащеками розграбовані склади, а населенню вже об'явлено зібратися до вокзалу — промовлятиме сам батько! Нестір Іванович розтлумачить всім вам — що й до чого!
Був час, коли саме ім'я Махна діяло на селян п'янливо, послухати його на майданах, у степах, у лісах стихійно збиралися тисячі — було це тоді, коли йшов із своїми повстанцями проти гетьмана та проти кайзе-рових австріяк та ще коли трощив у степах денікін-ські тили. Тепер же п'яним махновцям доводиться нагайками підохочувати дядьків на мітинг.
— Не бійтеся, йдіть! Буде віче з музикою!
— Манухвактуру батько роздаватиме!
— Золоті червінці кидатиме дітям!
На станції, мов на ярмарку,— всюди тачанки, тачанки, тачанки! Півтораста нібито тачайок з Махном тут сьогодні, і на кожній із них кулемет або й два. Хто знає: півтораста чи, може, й більше, бо, як скажені, гасають всюди по коліях, по вулицях, патронів не жаліють,— коли не стало по кому стріляти, то сп'яна відкрили з кулеметів пальбу по небу, по господу богу вогонь!
Клекоче станція. Снують, поблискують рясно обвішані зброєю махновці. Буйні чуби, розгарячілі, розварені спекою обличчя. Хто напівголий, хто в шкірянці, хто в багатій шубі, не по сезону. На тому штани блискучі, хромові, як у авіатора, на іншому — червоне, мов жар, галіфе. В одному місці йде міньба, в іншому — бійка, а біля вагонів здоровезні мордані конвойники з "вовчої сотні", з особистої Махнової охорони, збившись колом, нахильці дудлять з бутлів медичний спирт.
А де ж сам він, їхній найголовніший? Чули про нього дядьки багато, але сам він залетів сюди оце вперше на ресористих своїх, степовою пилюкою покритих тачанках. Цікавість, ясна річ, розбирала, боязко було, але й не терпілось-таки побачити, який він є, отой невловимий, як відьомське наслання, як сама нечиста сила, Махно!
Крізь тини та огорожі, з гущавини садків та з соняшників — звідусіль прозирали, пильнували галещинці, як, наче з пекла вирвавшись, вилетіла на самий насип тачанка, а з неї аж по рейках волочаться у червоних яскравих квітках килими. Обкрутнувшись, війнувши килимами, спинилася з розгону, ніби перед урвищем, і ту ж мить, схопившись, виріс у ній плакатно патлатий, блідий, сердитий чоловічок.
— Батько! Батько наш! — ревнув у радісній нестямі буйний, розхмелілий натовп.— Ура, ура, ура!
— Чого ж ви мовчите? — штурляли махновці дядьків, що стояли як німі.— Оце ж він і є, батько наш, хіба не впізнали?
— Це ж про нього співаємо: "Махно — цар, Махно — бог, з Гуляйполя до Полог!"
Здоровенний, розпалений спиртом махновець у червоному галіфе і високих шнурованих ботинках зі шпорами, приспівуючи, починає в лад собі притупувати ногою між дядьками.
Цар і бог!
А воно, мале, з блискучим пронизливим поглядом, стоїть, розкарячившись, на килимній тачанці, тонкі злі губи міцно стиснуті, тільки шаблюка— більша за нього — теліпається до п'ят.
— Не ждали мене? — хижо перегнувшись, раптом навис він над натовпом своїми чорними гуляйпіль-ськими патлами.— Комісари про мене розпускають, що нема вже мене, що Махнові навіки амба,— обличчя Його зіжмакалось у болісній лютій гримасі.— А я ось як є перед вами: живий! Син України, да!
Френч на ньому з нового сукна, карманистий, довгий, мов жупан. Волосся, як у відьми,— до пліч. Обличчя худе, змучене, а очі... о, ці очі, наскрізь проймаючі, повні нестерпного блиску, як вони вміли колись чарувати дядьків! По клунях, по майданах гіпнотично виблискували перед натовпами, запалювали й вели за собою на смерть тисячі. Чому ж зараз дядьки так уперто уникають погляду цих колючих, сповнених негаснучого блиску очей, чи вже твої чари, батьку, на них не діють?
Теліпається шабля, теліпається кобуряка з маузером, бліда рука рубає повітря.
— Вільне, красиве життя вам дам, без царя, без самодержавства і без комісародержавства — хто "за"?