— Наталка... Звідки ти? Ти ж, я чув, у Херсоні.
— Була, та вже нема,— вона сміливіше глянула на нього своїми синіми-синіми.— Від греків сюди втекла.
Данько дивився на неї й очам своїм не вірив. Невже це та сама Наталка, яку він знав ще дівчиськом, яку на руках виносив зомлілу, вчаділу від сірки з овечих фальцфейнівських сараїв? Скільки не бачились, а змінилася як! Викрасувалась, мов квітка!
Натовп тим часом знов заколихався, з реготом розступаючись, даючи комусь дорогу. Всі повернули голови в той бік: озброєні ґирлиґами Оленчук та Мефодій Кулик, пробиваючись крізь юрмище, пропихали поперед себе до тачанки полоненого кадета. Опинившись перед Килигеєм, Кулик густо заторохтів щось про капітана Дьяконова, прйо їхнє благородіє, про батарею, про наводку...
— Чекай, що ти мелеш? — зупинив його Килигей.— Яка наводка? Що за благородіє?
У розмову втрутився Оленчук.
— Та оце ж вони... їхнє благородіє,— промовив, вказуючи на похнюпленого, геть блідого — чи то з роду, чи з переляку — офіцера.— Ми їх з Куликом ще з фронту знаєм: нашим батарейним були.
— Тут я їх, звісно, не міг упізнати,— гарячковито заторохкотів знову Кулик,— бачу, якийсь біляк на подвір'я влітає — ах ти ж, думаю, стерво! Не встиг я прицілитись, як Оленчук уже із-за вугла його ґирлиґою та за портупею! — раз! та до себе! Так і витяг із сідла!
— Оце ловець! — загоготіли в натовпі.— Гирлигою! Як вівцю з отари!
Оленчук не сміявся. Розважливо пояснив:
— Коли вже на землі були, роздивився: наш батарейний. Капітан Дьяконов.
— Аж совісно стало,— скорчив кумедну гримасу Кулик.— Наше благородіє, а ми на ньому верхи сидимо!
— Хоч раз та покатався,— знов сколихнувся від реготу натовп.— Все життя він на тобі, а тепер ти на ньому!
— Хоч день та на благородії поїздив! Килигей наказав взяти офіцера під варту.
— Туди його,— кивнув він у напрямі до волосної кутузки.— Хай він там трохи вичахне, цей... грек домо-рощений.
Дьяконова повели, а Кулик все ще не міг вгамуватись — вітійствував з гирлигою перед натовпом.
— Підводяться їхнє благородіє та такі здивовані,— мене, видно, не впізнали,— одразу до Івана: "Оленчук... Невже ти?" — "Я".— "Та тебе ж в Карпатах убито!" — "Ні, звиняйте, ваше благородіє,— каже Іван,— не вбито мене, як бачите... Тільки в'язи оце скрутило трохи, щоб видніше було довкруг, та тим і відбувсь..."
Оленчук стояв і слухав Куликову балаканину навіть не без цікавості, так наче йшлося в ній не про нього, а про когось іншого.
VI
Востаннє перед цим Яресько бачив Наталку років зо два тому в Асканії, коли було скинуто царя і навколишні села прийшли громити головний маєток Фальцфейнів.
То були незабутні дні! Жилося і в будень, як у свято, відчуття якоїсь неймовірної легкості, крилатості, простору весь час не покидало Данька. Ходив захмелілий, впивався довгожданою волею, молодістю, добутим щастям. Вийдеш у степ — твій степ, глянеш у небо — небо із сонцем твоє! Після мітингів на всю душу горланив із хлопцями "Варшав'янку", і здавалось, що чують його молодий голос і материні Кринички, і вся Україна, і весь світ!
Мітингували з ранку й до вечора. Панський каретний сарай було перетворено в клуб, настелено сцену, і щоразу після виступу приїжджих агітаторів — есде-ків, та есерів, та патлатих анархістів-індивідуалістів — молодь співала революційних пісень або грала п'єси. Розважав там шановну публіку вечорами й Данько Яресько, виступаючи то в ролі писаря Финтика з "Мос-каля-чарівника", то ще частіше в комічних жіночих ролях, де він не без успіху — під загальний регіт присутніх — перекривляв недавню хазяйку маєтку Софію Фальцфейн.
Цупкі поміщицькі тенета, захопивши Данька хлопчиком на каховському людському ярмарку, так уже відтоді й не відпустили його назад у рідні Кринички. Сестра восени пішла додому на Полтавщину, а він, передавши нею поклони матері та злиденний свій заробіток, зав'язаний вузликом у ріжечку хустки,— зостався ще на одну весну в степах. Так і пішло відтоді: сезон за сезоном, марево за маревом.
Перші поразки на фронті позначились і на Даньковій долі: дзвінкоголосий асканійський хор хлопчиків було розпущено — пані Софія знайшла собі іншу, що більш личила новому часові, забаву: влаштувала в маєтку "для солдатів" лазарет і сама, начепивши на лоба білу косинку з червоним хрестом, стала першою в Асканії сестрою-жалібницею.
В Даньковім житті, замість регентового камертона, знову на передній план виступила чабанська гирлига. Як і іншим розжалуваним співакам, йому було дано широкий вибір: на всі чотири вітри!
Дружок його Валерик Задонцев, зв'язавши свої книжечки, подався ближче до училищ в Херсон, а Данькові знову лягла дорога в чабанство — по-кушпелив шукати щастя по віддалених степових таборах та кошарах. Незабаром, по давній дружбі, взяв його атагас Мануйло Кравченко до себе підпасичем.
Закутий ожеледдю степ, розкидані до самого моря кошари, і він, згорбившись, плентається з гирлигою за своїми овечатами серед неосяжних просторів. Бреде, як у безвість, як у царство невгамовних вічних вітрів, що пронизують до кісток.
Велике безлюддя присиваських рівнин. Беззахисна птиця, що, змерзаючись, падає на лету. Цілоденні блукання з отарою на холоді та тоскні вечори по кошарах під завивання лютих степових буранів — з цього складалося його життя.
Потім нагнали в степ австрійців. Гнали їх тими ж самими шляхами, що й заробітчан із каховських ярмарків, розміщали в тих самих батрацьких казармах, кошах та сараях. Різними мовами перекликались тепер косарі на сінокосах, до своїх рідних пісень тепер ще й інші, незнайомі, тужливі, долучались літніми вечорами по таборах та токовищах. Австріяки, чехи, мадяри, карпатські гуцули — кого там тільки не було! — всі вони змішались з полтавськими та орловськими у цьому сте-. повому Вавілоні.