Тепер можна і червоненьким морсиком у носі поколоти, і на вокзальний годинничок з горобчиком на стрілці подивитись, чи далеко до двадцяти двох нуль-нуль, і сапожничка десь пошукати та цвяшка у підборі на місце забити, та Зіну почекати, та підснідати чи вже підвечеряти, а там і до Колі, в "Мир", побачити, що він там натворив у тому кіні, той прийомний син, що аж німці вночі припруться на нього дивитися... А там поки сюди-туди, пересидимо на вокзалі, перекуняємо, як тут і поїзд... Батько лапнув себе за груди, намацав під пальтом у піджаці квитки — чи вони є, чи не загубив? Є, на місці вони, закомпостовані і тверденькі. На Полярне коло у Мурманське...
— Ну, і як сьогодні виторг? — через батькове плече перехилився міліціонер. —Л к навар?
— Який виторг, який навар? — аж свиснув через дірку батько.
— А носильщика. А на грудях блямба мідна така, держав-ненька, з номером, чи не знаєш?
— Знаю, чого ж не знаю. Така наче схожа на медаль, носильщики носять.
— А твоя де?
— У мене такої нема! — засміявся батько.
— Морс біля будочки пив?
— Пив.
— Скільки стаканів?
— А хіба я їх щитав? Пив, скільки влізло.
— А потім?
— Що — потім?
— Дідкові чемодани підносив?
— Аякже! Поміг старому, як не помогти?
— І скільки він тобі дав?
— Хто?
— Дідок.
— Так хотів було дати на пиво, — вже якось тривожно, але все ще радів батько. — Так я сам на те пиво йому можу дати!
— Лено, — гриз далі очима батька насурмонений, важ-кобровий міліціонер. — Глухонімому ліжко електричкою додому відтарабанив?
— Та ну його к чорту! — сказав батько. — Троячку в руку тулив!
— Троячку?
— Троячку. Наче я за троячку... А щоб ти скис, а ще
в кітелі!
— Документи! — твердим і рипучим, як ручки від чемоданів, голосом наказав міліціонер.
"Прямо тобі напасть якась! Наче змовились! Видно, ловлять когось, і ніяк не можуть впіймати", — подумав батько і вже звично поліз неслухняною рукою під пальто.
— Вам що, місця нема? Стали іменно на зуішнці — вам для таких іншого місця треба, — розбурчалася якась жінка з двома зареваними близнятами на руках. — Відведіть його у міліцію, а то тут! З дітьми не дають пройти, погибелі на вас нема!..
Міліціонер глянув на неї якось вибачливо, козирнув і сказав батькові:
— Гражданін, пройдемте.
— Та ви що? — підняв руки батько. — Та мені нема коли! У нас сьогодні кіно з сином у двадцять два нуль-нуль, а ще поголитися, і гвіздок із підбора у чоботі виліз, і Зіна... Ось нате паспорт, дивіться...
Важкою рукою міліціонер узяв паспорт, читав-читав, глипав з фотокартки на батька, з батька на фотокартку, потім повернувся і, не кажучи ні слова, пішов з паспортом до вокзалу. Батько побрів за ним.
"Отепер уже пропав геть, — думав батько. — Ні за цапову душу, і що ти будеш кому казати?"
Біля афішної тумби міліціонер зупинився і сказав:
— Так що, Пашо, у кіно, значить, на двадцять два нуль-нуль?
— У кіно, і вдосвіта поїзд: якраз у нас усе виходить. У Мурманське їдемо, на Полярне коло...
— На Полярне, значить, у Мурманське, Пашо...
— Л не Паша, — нарешті дійшло до зніченого мого батька, і він раптом замовк, наче йому заціпило.
— У паспорті в тебе ім'я одне, а так ти Паша? Паша — це що у тебе, кличка?
— Яка ще кличка, та ви що?
— А як тебе та назвала, що ти їй матраца в автобус ніс?
— Так це вона так, сплутала мене з кимось іншим, ніякий я не Паша, там у паспорті все записано і завірено печаткою.
— Сплутала?
— Та їй-богу! І слова мені не дала сказати, така тараторка, а потім заснула...
— Заснула?
— Заснула. Каже — розбуди.
— І ти розбудив?
— Як тільки електричка підійшла до перону — вона проснулася сама, їй сьогодні на третю зміну.
— Кому — їй?
— Та Вірі. Так, кажись, її звати. Вона заміж виходить. Матрац гусячого пуху на перину на Далекий Схід до жениха везе.
Тут вже якось потемніло-переплуталося в голові і міліціонерові: і Віра, і Полярне коло, і дідок, і Далекий Схід, і глухонімий, і двадцять два нуль-нуль, і цвях у чоботі, і гусячий пух... Він дрібно захитав головою, наче напився чогось дуже кислого, і сказав:
— Слухай, Пашо: на фронті я був у полковій розвідці та й тут вже після війни переловив не один десяток подібних тобі музикантів, але таких, як ти, я ще не ловив. Мені навіть весело з тобою говорити. А що вона, ця Віра, тобі кинула через вікно?
— Де? Через яке вікно? — Батька знову обсипало жаром, і через дірочки його капелюха знову заструмував туманець, тільки цього разу густіший.
"Ще цього мені не вистачало: приїхав чоловік у Москву, став на вокзалі і гайки через автобусне вікно ловить — до чого я вже дожився!.."
— Та нічого наче вона мені не кидала... Просто так махнула рукою... на прощання...
— А що то в тебе в руці?
— Де? — спитав батько.
— У руці. У жмені. Батько розкрив жменю.
— Гайка.
— Гайка?! — Витріщив очі міліціонер.
— Хіба не бачите? Віра дала на грузило для вудки за матраца. А ви думали що?..
Міліціонер взяв з батькової долоні гайку, покрутив її у руках, надів на палець, покрутив і якось тихо і сумно подивився на батька...
У перукарні батька поголили без черги. Міліціонер провів його просто до перукаря, щось прошепотів тому на вухо, і перукар поважно посадовив батька в співуче, немащене крісло, схопив помазок і намилив теплим помазком батькову срібну щетину від душі.
Міліціонер став при порозі, і черга з втаємниченим розумінням кидала на нього погляди, та й він сам, скоса посилаючи значуіігий погляд на чергу, наче повищав у зрості.
— Є "Шипр" і "Красная Москва". Вас чим? — спитав перукар.
— І тим, і тим, — відповів батько. — А що, у вас бритва німецька чи наша?
— Холландська, — сказав перукар. — Трофейна.
— У мене вдома німецька. Також трофейна...
А коли поверталися з підвалу від шевця і батько притупував підбором об асфальт, то казав:
— Оце ж, шпильки із клена на заготовку колю я сам. А гвіздки? У нас їх днем з вогнем не знайдеш. Так я тоді насмикав щипцями із старої ляди від погреба — іржаві і довгі. Ті, що на підметки пішли, пообрубував, а ті, що довші, на підбори. Так одного десь не розщитав, от він у Москві і виліз. Наче не міг він ще вдома вилізти.
Мати з тіткою Настею помітили батька ще здалеку, як тільки він з якимось міліціонером зайшов у вокзал і став під годинником розглядати вокзальну підлогу в зелених хвилях. Батько розмахував руками, хитав головою і прицмокував, бо коли він розмахує руками, то завжди прицмокує: це він або ж з чогось дивується, або ж йому щось сильно подобається. Затим міліціонер підвів батька до вокзальної стіни, і батько, обмацуючи ту стіну очима і руками, прицмокував знову... Тоді вони вдвох підійшли до лотка, міліціонер накупив пиріжків, і з тими пиріжками вони подибали до будочки з морсом. Ще по дорозі до будочки батько помітив матір, махнув їй пиріжком, мовляв, почекай, мені ніколи, бо йду з чоловіком пити морс.