— Кого? Для чого? Фантазії...
— Не махай рукою... Все щоб було.
— Уявляю...
— Чого ти плачеш?
— Я не плачу. Я радію, що в мене такі думки. Гарно як, дивись. Як прекрасно!
— Це ти така.
— Яка?
— Ну... прекрасна.
— Ти любиш мене?
— Да.
— Кажи: "люблю".
— Ну я ж сказав.
— Я хочу чути.
— Я відповів тобі,
— Я чути хочу. Слово! Іваночку... А що коли ми дійсно великі люди?
— Не думаю. Не можна сказати — великий водій бульдозера чи велика штукатурниця.
— Чому?
— Тому що нас багато. Це все рівно що сказати — великий колгоспник.
— Він каже: е різна мірка людей... Ти любиш мене?
— Да.
— Господи... Ну, скажи: "люблю". Ніхто нас... тут тільки ми й зорі, Іваночку! Я так люблю тебе!
— І я.
— Закрий очі. Закрив?
— Так.
— І я закриваю. Чуєш плескіт води? Це море шумить над нами.
Постоявши з закритими очима одне проти одного, вони беруться за руки й тихенько схиляються одне до одного, зливаючись в обіймах, як дві весняні хвилі.
їх покриває вода. Безбережне море грає хвилями там, де обнялися діти труда. Тільки-но встигає картина моря захопити нас, як воно зникає, і ми знову бачимо Олесю й Гуренка. Вона лежить в його обіймах, щаслива, і дивиться вгору на зірки.
Чого нам ще побажати в цю ніч?
Послухаєм, як на високім березі Дніпра біля кар'єру на стародавньому сарматському городищі каменярі співають, потрясаючи всю навколо далечінь дивовижною силою молодих голосів. Або поплачемо з Катериною в полі. Чи, може, вийдем на круту могилу скіфського царя і полинемо вдалину на крилах часу.
Полинемо вдалину. Але по дорозі заглянемо на осяяне місяцем старе подвір'я.
За глибоким переконанням Ангеліни Михайлівни, її чоловік, якого, безумовно, нікуди не можна випускати самого, вже трохи тронувся. У всякому разі, коли він розповів їй пропозицію колгоспників і про те, як він перестав після того спати, вона зразу ж безапеляційно заявила:
— Яка нісенітниця! Ти остаточно з'їхав з глузду під старість.
— Я кажу серйозно. Це справило на мене зовсім несподівано надзвичайне враження...
— Нісенітниця!
— Це схвилювало мене, сколихнуло всі мої кращі почуття більше, як орден, звання, як перемога під Будапештом.
— Брехня, брехня, видумуєш сентименти! По-перше, хто тобі дозволить?
— Я знаю: ніхто. Я мушу, очевидно, все життя стояти на сторожі. Але я хочу тобі сказати, що це прекрасно і що я весь так вражений глибокою вдячністю, яка охопила, очистила мою душу. В душі я згодився, ти можеш зрозуміти. І я щасливий, тому що це так багато говорить мені, так багато...
— Нічого не говорить.
— Нічого ти не розумієш.
— Облиш!.. Генерал — голова колгоспу. Дурниці!
— Замовкни, благаю... О, міщанка!..
— Я міщанка?!
Далі, щоб уникнути неприємностей, генерал Федорченко почне мовчки рахувати до ста, і діалог набуде відтінку трохи незвичайного: генеральську лічбу вестиме впівголос сам автор, а поверх лічби поллються потоком слова Ангеліни Михайлівни, з яких стане ясно, що її чоловік — людина у вищій мірі погана, позбавлена елементарного виховання, що він тут зовсім розкис, що він замучив її образами і нерозумінням свого високого поста. Що він талановитий тільки в битвах, в усьому ж іншому він, як був, так і залишився мужиком. Що ця жалюгідна хатинка, з якою він приїхав попрощатися,— дурний сентимент і примха, не більше, і вся ця бідність, неприглядність, відсутність елементарних вигод — безглузді і нестерпні. Невже він зовсім вже осліп?
"...сорок п'ять, сорок шість, сорок сім, сорок вісім, сорок дев'ять, п'ятдесят, проклята паразитка, нікчемне створіння, убити тебе мало, адже ми живемо на їх шиї, шістдесят один, шістдесят два, шістдесят три..."
Ні! Вона не хоче тут залишатися й години, вона вимагає негайного від'їзду в санаторій, в противному разі вона сама поїде з Аліком, і буде скандал.
— Алік! Алік!..
"...сімдесят три, сімдесят чотири, п'ять, шість, сім, вісім, правильно писав Достоєвський32: жінка — узаконений ворог свого чоловіка,— чи неправильно? Сімдесят дев'ять, вісімдесят".
— Алік! Де Алік?
— Милуєтесь природою?
— Так. Божественне повітря.— Ангеліна Михайлівна впевнена, що слова "божественне повітря" роблять її чарівною.— Сідайте... е-е, Антоніно. Алік!
— Добрий вечір!
— Добрий вечір. Алік! Співають як чудово...
— Каменярі на кар'єрі.
— Алік!..
Каменярі справді співають незвичайно. Якщо їм не завжди вистачає гармонійності голосового ходу, сила цього ходу величезна. Стоячи і сидячи, й проходжуючись групами по високому березі над кар'єром, вони, мов зачаровані красою ночі й широчиною видимого світу, потрясають простори силою молодих своїх голосів.
На кургані, в місячному сяйві, зупиняються хлопчики: Алік і Михайлик.
— На цій могилі сумно навіть удень,— каже Михайлик,— а вночі завжди страшно. Тобі не страшно?
— Ні,— байдуже відповідає Алік.
— Тут цар похований,— Михайлик помітно хвилюється.— Дві тисячі, кажуть, і п'ятсот років... Уявляєш, який?
— Хто?
— Цар.
— Ну, який?! Ніякий.
— Як ніякий? Це міг бути такий цар... весь у золоті. І кінь, кажуть, закопаний золотий. В усіх могилах, скрізь його шукають... От закрий очі.
— Для чого?
— Закрий!
— А ти?
— І я.
Хлопчики закривають очі, і тут в гарячу уяву Михайлика зразу вривається картина, яка може виникнути тільки в степу і тільки в чистім дитячім баченні: скіфи ховають свого царя.
Іржуть коні. Дивовижні вершники кружляють зі списами в степу в шаленій тривозі. Горять вогнища. Величезна свіжа яма. Плакальниці потрясають нічний степ. Мертвого царя везуть на колісниці. Коні тремтять. Чотири квадриги коней вже лежать убиті. Убивають воїни п'яту квадригу. Волочать прекрасних рабинь на вогнище. Зграї псів. Бики ревуть від запаху крові. Цариця заколює себе ножем, дивлячись на страшне обличчя царя.
Михайлик відкриває очі,— все зразу зникає.
— Ой!.. Бачив?
— Що?
— Ти нічого не бачив? Алік відкриває очі.
— А що я міг бачити?
Антоніна стурбована відсутністю дітей. Вже ніч, а їх нема.
— Чого ти там плачеш, Михайлику?
— Гарний хлопчик,— каже генерал Федорченко.
— Ой гарний. А талановитий! Ото як поставлю миску борщу, з'їдає в одну мить. І батько такий швидкий та вправний. Все робить походя... Чого ти там плачеш, гуляко?