— Алік б'ється,— крізь сльози відповідає Михайлик, підходячи до баби.
— Ти нащо побив Михайлика?
— Я не бив. Я тільки раз його нокаутіровав.
— Для чого?
— А хай не бреше. Бреше, потім ще лається.
— Я брехав?
— А про царя ти що казав?.. Не брехав?..
— А що він казав? Про якого царя?
— Він казав, що він його бачив.
— Кого?
— Царя.
— Стида в тебе нема. Адже він меншенький...
— Вибив царя з голови,— зауважує старий Федорченко.— Видно, один піде по службовій лінії, а з другого вже, мабуть, письменник або артист вийде. Ну, добре, спати давайте...
Запізнілі машини проходять, навантажені втомленим за день народом. Без пісень і навіть без розмов.
Олеся йде сама дорогою, легка, витончена, прудка. Пишається ходою. Десь і він тут спішить їй назустріч.
Ось він. їй хочеться бути з ним вночі серед степу одній.
Ось вона. Йому хочеться бути з нею одною вночі серед степу.
"Хочу лежати в степу в теплу ніч одна, хочу дивитись на небо. А наді мною щоб тільки зірки й твоє обличчя, мій любий. І ніколи не забути мені цього в житті, ніколи
Машини проходять у темряві, вантажені втомленим людом. Тихо зникають.
їх руки сплелися, а очі дивляться в очі з такою серйозністю, наче кожне їх слово, кожний відтінок думки має вирішальний для всього їх життя смисл. Так і йдуть вони, тісно пригорнувшись одне до одного і віддаючись розмовам, не призначеним для стороннього вуха.
— Скажи, при комунізмі будуть страждати?
— Аякже! Якщо будуть любити, значить будуть і страждати, тільки про це говорити не прийнято.
— Я теж думаю, будуть. Вчора, коли ти не прийшов, я так страждала, так страждала, така була нещаслива... А ти?
— Я не дуже страждав.
— Як, ти не страждав? Не говори мені так.
— Ні, я страждав, тільки мало.
— Як мало? Чому?
— Машину, розумієш, засмоктало в болоті, години півтори витягували, обмастився, як чорт.
— Іваночку, скажи, що ти мене любиш.
— Да.
— Голосно скажи: "люблю!"
— Да.
— Голосно: "люблю!" Ну!
— Ну, голосно. Ой, ну перестань, чесне слово. Мені се важко вимовити.
— Чому?
— Ну, ти ж знаєш.
— Ні.
— Некрасивий я, не бачиш?
— Неправда. Перестань. Не смій так говорити!
— Що, красивий, скажеш?
— Так. Ти майже абсолютно красивий. Ой Іваночку...— цілує йому руку.
— Що ти!.. Ой! Яка ти... їй-богу, ну що ти робиш?— Вони починають тихо цілувати одне одному руки.
— Яка в тебе рука гарна. Як квітка... Пальчики довгенькі...
— А в тебе яка велика, як лопата, і теж гарна. І обличчя... гарне.
— Ну годі.
— Адже мені особливої краси, Іваночку, не треба. І те, що ти не знаменитий, теж не біда. Адже душа в тебе красива.
— Душа — да... Натягався я з цим краном. Двома тягачами, розумієш, ледве впорались. Та ще трос обірвався, ой! Так я потім уже підійшов до твого віконця,— темно.
— Я спала?
— Да. Тоді я тихенько заспівав і собі пішов спати...
Підійду я чей до віконця,
Гей, будь щаслива, моє сонце,
Гей, будь здорова, моє сонце...
Співають удвох. Степ, місяць, Дніпро.
Чути далекий гармонічний гул. Це звучать земснаряди — геніальні машини епохи.
Минає ніч. Світає. І блідий місяць освітлює зовсім вже іншу картину в степу: іде Катерина і Голик Валерій. Видно, все в них переказано десятки разів і вже не під силу йти далі їм рядом. Навіть краса ночі приймає сумний відтінок і тільки поглиблює муки дівчини. Катерина — молода, через те горе і страждання, які випали на її долю, пригнічують її з величезною силою. Що б не говорили, а для дівчини в розквіті юності любити і бути любимою — основне прагнення всього її єства. Це так само вірно й неминуче, як для похилого віку слабість і прагнення спокою.
Що приніс їй любий в цю ніч? Які квіти, який політ думок і почуттів? У сумній тривозі дивимось ми на нього, подібно до художників, що стоять на самоті перед невдалими своїми творами: на що пішли фарби, полотно і праця?
Важко прочитати на холоднім обличчі Голика, чи судилось йому все життя волочити свої пороки і навіть просуватися з ними вперед і вище, чи ні. Все життя його зайняте однією нескладною справою близького прицілу і швидкого виконання. Все в нього поки що складається, на жаль, таким чином, що всяка наступна хвилина витискає без сліду минулу хвилину і що жодне явище внутрішнього глибинного змісту не потрясає його. Ніякі удари долі не освітлювали раптовим світлом його неясну натуру. Але, можливо, трапиться що-небудь таке, коли, мов обпалений блискавкою, побачить він у правдивому світлі свою неприглядність — та пізно. Вже марні будуть і самокритика, і самоаналіз, і розшуки соціальних причин. Ніщо вже не поверне його душі гармонії, тому що все проходить тільки для смерті, для життя нічого не проходить. Тому не будемо поспішати з вироком: ось біле, ось чорне. Ось людина з сонною совістю, приставлена до великої справи в могутнім і розумнім колективі. І навіть цей кінець їх важливого діалога послухаємо спокійно в чарівну українську ніч.
Катерина. Ти зрадив, обманив мене... Для чого?
Валерій. Без драматизму... Ситий по горло.
Катерина. Слова які... Чи думала я, що буду така нещаслива з тобою!!
Валерій. Ну, мало що. Можеш бути щаслива з другим.
Катерина. З ким? Не муч мене. Валерій. Щастя, щастя... В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя. Катерина. Які? Вкажи мені.
Валерій. Обов'язок... Праця на благо Батьківщини... соціалістичної.
Катерина. Ти мені це кажеш... Ти раніш казав...
Валерій. Я казав тобі й кажу: позбав мене від цього психологізму.
Катерина. Для чого ти обманював мене, чому бре-
хав мені щодня й щовечора? 4
В а л е р і й. Це не обман. Я нічого в цьому не бачу, нічого, зрозуміла? Це життя. Все має свій початок і кінець. Невже тобі не ясно, що ми — квити.
Катерина. Я зачала дитя.
Валерій. Не знаю, не знаю... Це... Це даремно.
Катерина. Валерій!
В а л е р і й. Я не можу любити одну. Інші можуть, а я не можу. Я так створений. Я натуральна людина. Я не хочу більше прикидатись. Нема!.. Було ось і нема, зрозуміла? Я всіх вас люблю, всіх бажаю, і всі ви мучите мене.
Катерина. Себе ти любиш, більше нікого. Ти говорив мерзенності про мене. Ти хвалився своїм друзям, що в мене...
Валерій. Ну годі, перестань!
Катерина. Який жах!.. Слухай, це жахливо! Якби був бог... на небі... він покарав би тебе за цей гріх.