Валерій. Ти чого хочеш? Змусити мене одружитись? Ллє ти ж сама кажеш, тобі ж набрехали, що в мене дві жінки І в кожної по дитині! Чого ти хочеш?
К а т.е р и н а. Нічого... Останнє питання!..
Валерій. Ну?
Катерина. Поклянись мені...
Валерій. Клянусь... В чому?
Катерина. Не треба...
Вони йдуть уже не в парі. Минув той час, коли все у них було єдине — дихання, ритм ходи, коли вони раділи погодженості всіх дотиків своїх, гармонії всіх рухів.
Катерина відстала. Голик іде один. Хвилина для нього гижка. В цю прокляту хвилину Катерина йому неприємна. Нін почуває себе винуватим перед нею і тому майже ненавидить її. Ця ненависть трохи його облегшує і ніби виправдує його. Але полегшення швидко його покидає, і він знову повний пекучої журби: "Ой недобре, недобре... Чорт його знає, звідки на мене лізуть оці... 1 цікаві які, одна другої краща, потім дивишся — ні!.. І Катерина... Вона ж подобається мені більше всіх, але теж... Що в ній? Любов і краса, та майже і все. Оженюсь я на Світлані, тільки на Світлані, тільки на Світлані. Чому? Тому що її батько бог гідромеханізації, а це все. Все! І як воно виходить — зрозуміти не можу, будь я трижди проклятий, убити мене мало, сучого сина, ну, чому я такий, чому? Ой-ой-ой!.. Хоча ні, дозвольте, почекайте, постривайте, адже головне не в цьому. Головне в тому, що комунізм будується, гребля росте, море наближається, і все це прекрасно, все чудово. І я адже росту, я дію в цьому великому могутньому потоці. Да! Частково я, звичайно, аморальний. Але — що моя аморальність?! Ніщо. Крапля в морі... Треба ширше дивитись... Ширше і вище".
Катерина йде позаду. Відстала. Одна.
їй не хочеться жити,— так зневажено в ній все. "Не можу. Не хочу жити",— гірко думає вона серед нічних просторів.
Тут автор не все записав, тому що не ясно до кінця, як відбувалися деякі сумні речі. Коли йому розповіли ранком, як заспівало щось у степу майже перед самим світанком, він подумав: "Горе". Це покинута людина співала свій реквієм. До цього привернула її самотність, і це покладе неповторний свій слід на все, що буде відбуватися з нею чалі.
Ховають Катерину з урочистими промовами. Не видно сліз. Тільки декілька молодих дівчат і літніх жінок, які поринули, очевидно, в гіркі особисті спогади, та дві-три подруги тужать тихо й жалібно.
Але споглядання раптової смерті дівчини — красуні й трудівниці — кладе свій слід на серця всіх присутніх. Всі обличчя небуденно значні, а в профорга й групорга в очах появився вираз, хоч і суворий, але піднесений і непохитний. Промовці згадують чесноти Катерини — скромність і ще раз скромність, і працьовитість, і добру вихованість. Промовці клянуться не тільки не падати духом, а, навпаки, ще сильніше з'єднати ряди.
Про виконроба Голика не говорять прямо. Але поскільки чутки про дійсну причину передчасної втрати вже другий день будоражать молоді серця, викликаючи гнів і обурення, це обурення звучить в устах майже всіх промовців. Правда, прізвище Голика не вимовляється, і таврується лише самий факт недорозвиненості людських відносин, які продовжують ще як пережитки перебувати в нашому суспільстві, але всім ясно, про кого йде мова. А зміст надгробних промов зводиться до того, що подібних недолюдків треба вимітати мітлою, випалювати гарячим залізом і до великих будов не підпускати на гарматний постріл.
На тему гарматного пострілу з особливою патетичною пристрастю і ораторською майстерністю виступає сам Валерій Голик, якому хвилина підказує майже справжнє натхнення.
Як він наважився на подібний виступ, невідомо. І ніхто не перебиває його ні єдиним словом, не викликає на поєдинок, не наказує негайно вийти геть і ніколи не повертатися на будівництво. Така інертна сила умовності.
Коротко, повний глибокої скорботи, промовляє батько Катерини, голова колгоспу, який приїхав сюди.
— Прощай навіки, дівчинко моя... моя дитино. Ніколи я вже не почую ані пісень твоїх, ні твого сміху і не потішуся, старий і одинокий, дітьми твоїми ненародженими. Буде, буде нове море і нові хвилі! Розцвітуть степи і люди, розумні, в добрі і в багатстві... Тільки страждання моє залишиться старим до кінця днів...— Тут голос Зарудного затремтів від туги, і це тремтіння передалось народу: серед жінок різно-робочих почувся плач.
— ...Не зберіг тебе твій одинокий батько... Прости... Все ніколи було... все ніколи, ніколи. А хтось зневажив твою красу й чистоту твою, і ти образилась на нас всіх і розплатилась... Ой щедро платимо, донечко моя, щедро!.. Хто він? Прокинься, скажи мені: хто цей жалюгідний, цей нікчемний...
Ідуть розмови по всьому будівництву: на бетоннім заводі, па греблі, на арматурних зварках, в самоскидах гомін іде:
— Ну, куди це годиться!.. Коли я дізнаюсь про подібні явища, мені хочеться кричати.
— Але це життя. Зараз це скрізь.
— Не хочу слухати.
— Адже ми діти велетенської війни. Згадайте пожежі, блокади, катастрофічні вибухи, табори смерті.
— Так. Таж воно все пройшло вже й минуло. Пройшов ураган, а мертва зиб ще довго будоражитиме
людське море. Бідна дівчина...
— Як тепер батькові?!
— Жахливо.
— Виросли майже до всесвітних розмірів: уже готуємось літати на інші планети. Як це поєднати?.. Планети і це...
— .Не знаю. Якби я знав, я не водив би самоскид. Чорт його знає! Зрозуміти не можу...
Для розслідування печальної справи Катерини і висновків по відношенню до Голика, винуватість якого доказана і яку пін навіть сам частково не заперечує, виділена спеціальна комісія з трьох прекрасних робітників будівництва на чолі з інженером Тихим. Але, на жаль, до цього дня ще не існує того міченого атома, який безпомилково просвітлював би придатність вищезгаданих товаришів якраз до цієї справи, а не свідчив би про їх громадянську гідність взагалі.
Помітивши зразу деяку неясність профілю прекрасної трійки, а також згадавши, що в одного з її членів теж було в минулому, не в такій, правда, мірі, але рильце в пушку, Голик намагається пом'якшити оргвисновки.
— Облиш, Голик, досить.— Голос трійки рішучий і не особливо чсуворий, тому що, очевидно, всяке діло має свою скуку.— Доведеться вліпити тобі строгача, не інакше.