Він умить схопив зі столу якусь маленьку річ, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав по палацовому парку. Лахміття на ньому маяло на вітрі, обличчя палало, очі виблискували. Добігши до брами, він схопився за грати і крикнув:
— Відчиніть! Відчиніть браму!
Солдат, який так брутально обійшовся з Томом, зараз же послухався. Але тільки-но принц, задихаючись від гніву, вибіг за ворота, солдат так ударив його по вуху, що хлопець покотився на дорогу.
— От тобі, жебрачий виродок, за те, що через тебе мені дісталося від його високості! — крикнув вартовий.
Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено кинувся на солдата.
— Я принц Уельський, моя особа священна,— вигукнув він.— За те, що ти насмілився зняти на мене руку, тебе повісять.
Солдат віддав йому честь алебардою:
— Вітаю вас, ваша милость! — глузливо вигукнув він і злісно додав: — Геть звідси, скажений паскудо!
Юрба з гиканням і свистом оточила маленького принца і погнала його по дорозі, глузливо гукаючи!
— Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!
ЛИХІ ПРИГОДИ ПРИНЦА ПОЧИНАЮТЬСЯ
Кілька годин невгамовні переслідувачі гналися за принцом, але нарешті дали йому спокій. Поки він лютував і з царською величчю загрожував юрбі та віддавав накази, він здавався їй кумедним і смішним. Та коли бідолаха вибився із сил і змовк, мучителям його одразу стало нудно, і вони подалися шукати собі іншої розваги. Лишившись на самоті, він озирнувся навколо, але не впізнав місцевості. Побачив тільки, що він у Лондоні і пішов навмання. Незабаром будинки порідшали і прохожих ставало все менше. Принц обмив свої закривавлені ноги в струмку, що протікав по вулиці, яка тепер зветься Фаррінгдонською, трохи відпочив і рушив далі. Так він дійшов до великої безлюдної площі, де було розкидано лише кілька будинків та височіла величезна церква. Він пізнав цю церкву. Вона була в риштованні, а навколо метушилися робітники. Там ішов великий ремонт. Принц одразу повеселішав — його мукам настав кінець. "Це ж старовинна церква францісканців,— подумав він.— Король, мій батько, забрав її в монахів і перетворив на притулок для бідних сиріт. Вони радо зроблять послугу синові свого благодійника, тим більше, що я зараз так само бідний і безпорадний, як ті, що тут знайшли собі притулок".
Незабаром він опинився серед галасливого гурту хлопчаків, які бігали, стрибали, грали в м՚яча, в чехарду — одним словом, бавилися. Усі вони були однаково одягнені, так, як тоді ходили слуги й підмайстри. У кожного на маківці сиділа плоска чорна шапочка, завбільшки з блюдечко, яка не захищала голови від холоду, бо була занадто маленька, і ніяк її не прикрашала. Зпід шапочки на лоб спадало волосся, рівненько підстрижене кружальцем. На шиї була пов՚язка з двома кільцями, як у духовних осіб. Синя куртка, пошита по талії, доходила аж до колін. Пишні рукава і широкий пояс, яскравожовті панчохи й черевики з великими металевими пряжками доповнювали цей досить непоказний костюм.
Діти припинили гру і обступили принца.
— Скажіть вашому наставникові,— промовив він з природженою гідністю,— що Едуард, принц Уельський, бажає говорити з ним.
Хлопці зняли страшенний галас, а котрийсь з них грубо вигукнув.
— Що ж ти, нещасне старченя, посланець його високості?
Принц спалахнув од гніву і мимохіть схопився за пояс, але шпаги там не було. Хлопці зареготали, а хтось крикнув:
— Диви! Він хапається за шпагу, неначе й справді принц!
Дітвора знов зареготала. Сердешний Едуард гордо випростався і сказав:
— Так, я принц, і вам, годованцям мого милостивого батька-короля, сором так поводитися зі мною!
Це так розвеселило хлопців, що вони просто помирали від сміху. Той, що перший заговорив з принцом, гукнув своїм товаришам:
— Гей, ви, раби, нахлібники отця його високості! Схаменіться! Мерщій падайте ниць і кланяйтесь його королівській милості й величному лахміттю!
З криками і сміхом хлопці поставали навколішки і почали глузливо віддавати шану своїй жертві.
Принц відштовхнув одного з них ногою і гнівно вигукнув:
— Ось тобі до завтра, а вранці я звелю тебе повісити!
А це вже не жарт. Тут уже зовсім не до сміху. Умить урвався регіт, і хлопців охопила лють,
— Хапайте його! — кричали вони.— У ставок його, у ставок! Де собаки? Левчук, кусі його! Сюди, Зубач!
Тут сталося щось небувале. Священну особу наступника англійського престолу грубо зневажали прості хлопчаки: його били, на нього цькували собак.
Надворі вже смеркало, коли принц опинився в густо заселеній частині міста. Тіло в нього було геть побите, руки закривавлені, лахміття в грязі. Він ішов усе далі й далі, сам не знаючи куди, і нарешті так стомився й ослаб, що ледве волік ноги. Він перестав уже звертатися до прохожих, бо замість поради, вони тільки лаяли його. Він бурмотів про себе: "Це місце зветься Смітний двір. Якщо в мене вистачить сил розшукати його, я врятований. Батьки Тома одведуть мене до палацу, скажуть, що я не з їхньої сім՚ї, а справжній принц, і я знову буду серед своїх". Він ніяк не міг забути, як жорстоко обійшлися з ним хлопці з притулку. "Коли я буду королем,— думав він,— я накажу, щоб їм давали не тільки хліб та захист, а й освіту. Треба, щоб вони були не тільки ситі, а мали ще й поживу для душі. Я ніколи не забуду сьогоднішнього дня й подбаю, щоб мій народ не втопав у неуцтві, бо вчення пом՚якшує серце й будить доброту".
Замиготіли ліхтарі, став накрапати дощ і знявся вітер. Настала холодна, бурхлива ніч. Бездомний принц, безпритульний наступник англійського трону, все ще йшов уперед, дедалі більше заглиблюючись у лабіринт брудних завулків, де кишіли людом притулки злиднів і убозтва.
Раптом його схопив за комір якийсь здоровенний п՚яний чоловік.
— Ти знов десь тинявся до пізньої ночі? — гукнув він.— І, мабуть, не приніс додому й пенні? От я тобі зараз усі ребра переламаю.
— То ви його батько? Яке щастя! Ви одведете мене додому, а його заберете.
— Його батько? Що ти верзеш? От я зараз покажу тобі, хто твій батько…
— Облиште жарти і не гайте ні хвилини! Я змучений, побитий, я вибився із сил. Відведіть мене до мого батька, короля, і в нагороду він дасть вам таке багатство, яке вам і не снилося. Повірте мені, повірте! Я кажу щиру правду! Врятуйте мене! Я справді принц Уельський!