П՚яниця остовпіло глянув на хлопця, похитав головою.
— Він таки зовсім з глузду з՚їхав,— промимрив, але знов схопив принца за комір і, вилаявшись, зареготав:
— Дарма, з՚їхав ти з глузду чи ні. Ми з бабунею перемнемо тобі кості.
Принц пручався й виривався в нього з рук, але негідник потяг його за собою і зник в одному з дворів під сміх і гомін темного, тупого люду.
ТОМ — ПРИНЦ
Лишившись на самоті в кабінеті принца, Том Кенті швиденько скористався з щасливої нагоди. Він довго крутився перед дзеркалом, милуючись своїм розкішним убранням; потім пройшовся по кімнаті, удаючи величну поставу принца і поглядаючи на себе в трюмо. Далі він витяг із піхов чудову шпагу, і, вклонившись, поцілуваз лезо й притулив його до грудей. Кілька тижнів тому у нього на очах якийсь благородний рицар так привітав коменданта Тауера, здаючи йому для ув՚язнення знатних лордів Норфолька й Серрі. Том погрався обсипаним самоцвітами кинджалом, що висів у нього за поясом; оглянув дороге, вишукане оздоблення світлиці, посидів на кожному м՚якому кріслі і подумав, який би він був гордий, коли б його компанія з Смітного двору могла хоч краєчком ока побачити його в усій пишноті. І тут же він спитав себе: чи повірять хлопці його оповіданню про чудесні пригоди, коли він повернеться додому, чи тільки сумно похитають головою і скажуть, що через буйну свою уяву він таки звихнувся з розуму.
Через півгодини йому раптом спало на думку, що принц щось довго не вертається. І зразу він почув себе самотнім. Він почав жадібно прислухатись і перестав бавитися гарненькими речами, що були навколо нього. Він почув себе якось неспокійно, потім почав турбуватися не на жарт і, нарешті, впав у розпач. Що як хто-небудь увійде, застукає його в убранні принца, а самого принца не буде, щоб пояснити, як це трапилося? А що як його зразу повісять, а тоді вже розбиратимуть справу? Кажуть, вельможні пани не дуже-то морочаться з усякою голотою. Йому ставало все страшніше. Тремтячи від хвилювання, він тихенько відхилив двері до передпокою, вирішивши втекти й шукати принца, щоб той захистив його і порятував. Шестеро блискучих слуг і двоє знатних, пишно вбраних, як метелики, пажів, умить посхоплювалися на ноги і низько вклонилися йому. Він зразу ж відсахнувся й причинив двері.
— Вони сміються з мене,— шепотів він.— Вони зараз підуть і все розкажуть. Чого прийшов я сюди на свою погибель?
Він заходив по світлиці, охоплений несказанним жахом, прислухаючись, здригаючись від найменшого шелесту. Раптом двері відчинилися, і обтягнутий шовками паж доповів:
— Леді Джен Грей.
Двері зачинилися, і до Тома підбігла гарненька, багато вбрана дівчинка. Але вона враз спинилась і стурбовано спитала:
— Що з тобою, мілорд?
Томові захопило дух, але він переміг себе й пробурмотів:
— Ах, змилуйтеся надо мною! Я не лорд, я бідний хлопець Том Кенті з Смітного двору. Будь ласка, відведіть мене до принца, він віддасть мені моє лахміття й випустить на волю. Згляньтеся, врятуйте мене!
Том кинувся навколішки, з мольбою дивлячись на дівчинку й простягаючи до неї руки. Дівчинка злякано скрикнула:
— О мілорд, ти на колінах? Передо мною!
Вона вибігла з кімнати, а Том у розпачі впав на підлогу, шепочучи:
— Нема ніякої надії, я пропав. Зараз прийдуть і заберуть мене.
Поки він лежав, завмираючи з жаху, по палацу рознеслася страшна вість. Її передавали пошепки, бо в палаці завжди шепочуться, і вона переходила від слуги до служниці, від лорда до леді, вздовж усіх коридорів, з поверху на поверх, із залу в зал: "Принц збожеволів, принц збожеволів". Незабаром у кожному салоні, в кожній мармуровій галереї почали збиратись гуртки блискучих дам і кавалерів та невеличкі купки дрібніших царедворців. Усі вони стурбовано шепталися, всі були вкрай збентежені. І раптом до цих груп почав підходити королівський камергер, урочисто проголошуючи:
— Ім՚ям короля! Під загрозою смертної кари забороняється слухати ці неправдиві, безглузді чутки, обговорювати їх і поширювати. Ім՚ям короля!
І вмить шепотіння урвалося, неначе всі одразу поніміли.
Згодом по коридорах пронеслося гудіння: "Дивіться, принц іде! Принц іде!"
Бідолашний Том поволі йшов повз придворних, що низько схилялися перед ним, і намагався відповідати на їх поклони. Він боязко озирався навколо, і в очах його світилася розгубленість та безпорадність. З обох боків його піддержували двоє знатних лордів, а ззаду йшли королівські лікарі та кілька слуг.
Раптом Том опинився в розкішному покої і почув, як за ним зачинили двері. Люди, що привели його сюди, стали навколо нього. Перед ним лежав здоровенний і дуже гладкий чоловік з широким одутлим обличчям і суворим поглядом. Велика голова його вже зовсім посивіла, та й баки, що облямовували його обличчя, теж були сиві. Вбрання на ньому було багате, але старе і де-не-де трохи потерте. Одна з його опухлих ніг була забинтована й лежала на подушці. У покої панувало мовчання. Всі, крім цього чоловіка, почтиво схилили голови. Ця похмура хвора людина і був грізний Генріх VIII. Він почав говорити, і очі в нього стали ласкавими:
— Що це ти вигадав, мілорд Едуард, мій принце? Що це ти здумав так жорстоко жартувати з свого батька, доброго короля, який любить тебе й жаліє?
Нещасний Том, напружуючи запаморочений, розум прислухався до слів старого, але, почувши "доброго короля", враз пополотнів і, як підстрелений, упав на коліна. Простягаючи з благанням руки, він скрикнув:
— Ти — король? Ну, я пропав!
Король був вражений. Погляд його безцільно блукав по обличчях придворних і з подивом спинився на хлопчику, що лежав у нього в ногах. Він сумно промовив:
— Я думав, що чутки перебільшені. Але боюся, що помилився.
Він тяжко зітхнув і лагідно додав:
— Підійди до свого батька, сину мій. Ти щось занедужав.
Томові допомогли підвестися, і він покірно, тремтячи від страху, наблизився до монарха Англії. Король узяв у долоні перелякане дитяче личко і якусь хвилину з любов՚ю вдивлявся в нього, немов шукаючи там проблиску розуму, потім пригорнув до грудей кучеряву голівку й ніжно погладив її.
— Невже ти не пізнаєш свого батька, сину мій? Не розбивай мого старого серця, скажи, що знаєш мене. Ти знаєш, хто я, правда ж?