— Але ж ти глянь: навіть ці тихі завулки, колишні околиці, вже тоді були заповнені віллами й маєтками! — пишалась рідним містечком Радзивілка.
Не зогледілись, як опинилися на Поштовій. Мокренків будинок виявився теж обліпленим прибудовами, ґаночками, входиками й огорожками. З колон вільною була тільки одна, другу ж було вмуровано у стіну ґанка.
— Яскравий приклад перетворення архітектури барокко на архітектуру баракко! — констатувала Леся.
Мабуть, у її словах слід було шукати якогось іронічного підтексту, але, оскільки Пустельник про баракко Софійці ще не розказував, довелося з розумним виглядом промовчати.
...Замість мальв звідкись визирала квітуча вишенька, а внизу красувався рядочок нарцисів. Проте арочний вхід, ажурні ґрати й різьблення на центральних дверях, білий кам’яний узор по всьому піддашшю переконували, що прийшли туди, куди треба.
Ну, і що вона має тут запитувати, кого шукати? Скромна Леся взагалі готова уже тікати.
— Вибачте, в цьому домі хтось знає про колишнього хазяїна? — гукнула Софійка жінці, що розвішувала білизну.
Якого хазяїна, дитино? — насторожилась та.
— Ну, Юлія Мокренка, художника. Йому належав колись цей дім...
Не знаю ніякого Мокренка, я тут недавно. У сусіда через мур попитай, це в нього ми викупили свою частину хати!
Муром, очевидно, зветься масивна, побілена, як і решта будинку, підпорна стінка, що надійно відділяє вікна від сусідських. Софійка подякувала й рішуче потягла Радзивілку за собою. З трохи меншою рішучістю ступили в перехняблену дерев’яну хвірточку, у зарослий кропивою дворик.
— Стукайте добре, він глухий! — гукнула з-за муру жінка з білизною.
Обстукавши й двері, і шибку (інтелектуалка Леся в цей час тільки зацьковано озиралась), Софійка вже було вирішила, що вдома нікого нема, коли всередині почулось вовтузіння.
Рипнули двері, в сінешній чорноті постав дрібний зсутулений дідок. Засмальцьована куфайка, ціпочок. Сивий, хоч очі меткі й молоді: чистісінько тобі казковий персонаж.
Софійку пронизало відчуття, що перед нею — сам Юлій Мокренко: древній і всіма забутий, він ось ніби заново відкритий нею, Софійкою, для світу. Розуміла, що так думати безглуздо, але здаватись не хотіла.
Для початку варто за будь-яку ціну потрапити досередини. Хоч господар, кинувши ціпка в куток, тепер обома руками зіперся на протилежні одвірки, перегородивши вхід: явно не радів гостям.
— Добрий день! Ми... Ми з приводу художника Юлія Мокренка...
Перехопивши запитальний погляд чоловічка, Софійка озирнулась і побачила, що вона не ми, вона
сама. Здається, Леську зараз потрібно виловлювати, як колись виловлювала перелякану тітоньку Сніжану, щоб познайомити її з Пустельником.
— Ми тут з однокласницею. Лесю, ти де?
— Тут, — ледь чутно відгукнулась і визирнула з-за широкої липи товаришка.
— Ви їй даруйте, вона трохи соромлива, але кругла відмінниця!
— Ви звідки? З соціальної допомоги? — прошамкотів дідок, і Софійка згадала, що господар глухуватий.
— Ви Юліан Мокренко? — заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.
Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.
— А хіба ні? Як ваше прізвище? — не здавалась Софійка.
— Як ваше? — почула у відповідь.
— Ой, вибачте. Ми — Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?
— А як ваше? — ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!
— Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? — прокричала щосили.
— А як ваше? — шкірив штучні зуби дідок.
Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:
— Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!
Видно, цю гру слів "Я Кваша — Як ваша?" він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся
й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрува ла, що до чого.
— То ви не Мокренко? — все ще не хотіла вірити.
Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він
зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:
— Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому...
— Ціпочок візьміть! — послужливо подала забутого ціпка Леся.
— Ой, дякую, дякую! — спохопився дідок. — А то звик об стіни та об стіни!
Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!
Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.
— Ага, правда, це ще дідові ослони! — знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: — Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!
Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!
— Ні, він мені зовсім не родич! — знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. — Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.
Ще б пак: після тридцяти років ув’язнення! Отже, Юлій Мокренко не тільки пережив те все, а й повернувся в рідне місто!
— У кінці п’ятдесятих років їх, політичних, майже всіх повідпускали додому. Тут жодних родичів. Я, тоді ще молодий парубок, і найнявся до нього помічником. Не так за гроші, як зі співчуття. До останіх його років помагав, як міг.
Добре, що бодай на старості Мокренкові трапилась великодушна людина!
— А картини? — гукнула щосили.
— Га? Спав я оно на тапчані, — кивнув у бік грубки. — Топив, носив воду, мастив хату, варив їсти — все робив, що треба. Тепер уже самому якби хто поміг... Упроголодь живу...
Леся й Софійка розгублено перезирнулись. Бодай хлібеня могли б купити, у гості йдучи!
— О, в мене є бутерброд! — Леся дістала зі своєї стилізованої під домоткану торби загорнутий в целофан пакунок. — У бібліотеку прихопила.
— Ой спасибі, які чуйні дівчатонька! — дідок ухопив бутерброди, мов найбільший скарб.