Софійка вже приготувалась тяжко зітхнути і тяжко запечалитись од вічної світової дилеми, коли виходять ті, хто тобі найбільше потрібен, а зостаються ті, хто... Але раптом помітила, що у вазі з півоніями немає води. Забула налити — Пустельник перебив! Знітилась і побігла по склянку. Це ж і з самим Сашком вона так, як із цими нещасними квітами!..
Проте хлопця зараз хвилює інше:
— Софійко, ти... Портрет отой, що Калинин тебе... Розумію, що я тобі його подарував, але... В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього... А мені...
— Ти хочеш його собі? — після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. — Ну, забирай, дарую!
— Ти серйозно? — аж підхопився з крісла. — Боже, я... Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти... Ти така... Тільки я не на зовсім — я ксерокопію зроблю.
А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато — ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.
— Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?
— Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто... Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.
— По-моєму, ви з нею дуже схожі! — пожартував Сашко.
— Та не без того... Отже, зранку не вийде...
— Словом, так: повернетесь від нього — маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.
— Маякну, звісно.
— Що ж, пора мені, мабуть... — невпевнено підвівся з крісла.
— Зараз я запакую портрета...
І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь...
— Чуєш? — прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. — Останнім часом так часто... Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?
Сашко уважно прислухався:
— Кажеш, часто?
— Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню...
— Кажеш, вечорами? — замислено насупився Фа-дійчук.
— Ну, коли всі збираються... Що? Ти щось підозрюєш?
— З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.
— Господи, скажи, не муч!
— Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!
— А що? Що треба?
— Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче
поцілував!.. — А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!
Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!
Надто ж якщо цей ранок суботній...
41. Ще ДВА КРОКИ— ЧИ ТРИ?
Операція "Купівля блокнота" пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар — у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Виш-нополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:
— А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! — простягла дідові листівки.
— Га? — сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.
— Де взяла? — господар явно зацікавився.
— Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...
Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.
— І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.
— Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!
— То продайте!
— Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?
— Мені продай! — горіли дідові очі.
— Вам? Але ж у вас навіть на хліб...
— Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...
Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.
— А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.
— Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!
Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко
було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.
Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.
— ...Запасти на дно? — Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. — Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?! ...Музейники підставили? ...Сюди приїдуть? ...Телебачення? Та ну!
Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!
— Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води... Мої гроші — це мій клопіт, хочу — на хліб, а хочу — в банк! ...Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої... Ну добре, зрозумів! ...Буде зроблено! ...Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!
Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері: