— От якби покушати, — облизалась Віта.
— Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно квар-точку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько на-квасюєм!
А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!
— Ти чого? — здивувались і діти, і Пракся.
Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:
— Там... Голова... На діжці... Людська!
Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.
— Що ти верзеш? — Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в
погріб. — Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!
— Го... голова! — тремтіла леськівчанка.
Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився?) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:
— Мабуть, ти, Ві-ку-ку, щось наплутала? Піду перевірю!
— Зажди, може, спершу міліцію? — вчепилась йому за рукав Софія.
— От перевірю, тоді й міліцію! — уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.
— Яз тобою!
— Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?
Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:
— Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!
Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!
А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках.... голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.
— Венера? — Софійчиному здивуванню немає меж.
— А-а-а, то ви про це! — розсміялась баба. — Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?
Тепер Софійці було страшно зовсім по-іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей
на псів чи виганяють джипами-пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?
46. ХІД-ПАСТКА
Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!
— Підвезти? — догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки "Запорожець", чи запор, як Вадим такі називає.
— Було б непогано! — за всіх відповів Сашко.
— Хочете — їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?
— То сідаєте чи ні? — привітно поцікавився кругловидий водій.
— Гайда! — кивнула Ві-ку-ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.
— Якщо Софійка пішки, то й ми теж! — сказав Фадійчук.
— Як знаєте! — запорожець поторохтів далі.
Що ж, тим краще. Софійка знов віддалась веселому крокуванню назустріч сонячним краєвидам.
Але сонячними краєвиди були недовго. Зненацька небо над одним полем почорніло. Знявся вітер і темними хмарами заволокло все небо. Крокування довелося зробити ще веселішим: от-от їхню трійцю накриє шалена злива! Софійка вже б і не проти під’їхати, але, як навмисно, ніде жодної машини. Вони тут рідкість: і коли йшли сюди, не бачили їх. Тому й поросла "сошейка" травою між камінцями.
Але за кілька секунд уже було не до трави й не до камінців. Із неба лило як з відра! Сховатись ніде, поблизу жодного дерева!
— Біжімо! — Сашко похапав Софійку і Віту за руки й потяг уперед.
Зашпортуючись, побігли нерівною кам’яною дорогою. Побудованою, до речі, "за панії". Мало того, що змокли до нитки, то ще й темно-синє небо пронизалось жахливими блискавицями. Услід прокотився оглушливий грім.
Софійка злякалась, що знепритомніє: мов жива, постала пригода, пов’язана з прокляттям роду Кулаків-ських! Сашко теж про неї згадав, ще сильніше стиснув Софійчину руку й прискорив біг.
А блискавки вже лупили зусібіч! їх не заступали навіть темнющі хмари й не перекривала стіна води!
Громи, здавалось, рокотали по всьому світі й над самісінькими головами водночас.
Що робити? Що робити?! Ліда Василівна казала, що дуже небезпечно в грозу бути одиноким об’єктом на просторі! Але куди, куди ж тут діватись?
— Мобілки! Повимика’ мобілки! — спинилась Віта. — Вони притягують грім!
Сяк-так, біжучи, повідмикали. О, якби це помогло врятуватись від грозового пекла, готові й повикидати їх!
— Швидше! — Сашко через силу волік за собою Віту й Софію, а вони, зморені й паралізовані страхом, ледве перебирали ногами.
Господи, хоч би на видноколі яка машина! Якби Софійка сіла у той запорожець, не наразила б на небезпеку себе і друзів!
— Може, заляжем в озимині? — мляво пропонує Ві-ку-ку.
Софійка б і рада вже десь упасти, але Сашко тягне уперед:
— Щоб поздихати від страху? Чи захворіти? Ні, оно вже село!
— Боженьку, порятуй, порятуй, порятуй! — повтороювала Софія затерплими вустами.
Село показалося ще не скоро. Аж через сто мільйонів блискавиць і громів! Через мільярди кубометрів крижаної води! Коли вже не вірили, що добіжать...
У хаті Сашкова мама спішно перевдягла їх у сухе, а баба Ксеня заварила гарячого чаю.
Коли переляк став минати, надумала затихати й гроза. Небо проясніло, дощ утихомирився, громи-блискавиці подаленіли...
— А що? А нічого так пройшлись! — спромоглась пожартувати Софійка.
— І помилувались, і подумали! — багатозначно додав Сашко. Його мокра чуприна стриміла в різні боки смішним їжачком, і зараз він був дуже милий.
Віта мовчала.
А ще за півгодини Софійка, стоячи у веранді навпроти відчинених дверей, дзвінко оголосила в пропахлий озоном умитий щебетливий сад:
— Увага! Федір Тютчев, переклад Рильського! "Весняна гроза"!
Люблю я час грози весною!..
Коли травневий перший грім!..
Немовби тішачися грою!..
Гуркоче в небі голубім!..
Гі радісно підтримала Ві-ку-ку, яка зовсім отямилась:
...Гримить відлуння голосисто!
От дощик бризнув, пил летить!
Краплин прозорчасте намисто!
На сонці золотом горить!..
Е, таки вони ще не зовсім прайсі яковенчихи, ще чулі їхні серця до високого мистецтва!