– Ватель, ви самі винні,– сказав йому виконавець. – Ви, бачите, не маєте права входити в чужі будинки…
Стара, маленька, майже горбата жінка кидала очима стільки ж блискавок, скільки лайки беззубим, вкритим піною ротом, стоячи на порозі шинку, впершись кулаками в боки й горлаючи так, що її було чути аж у Бланжі:
– Ах, мерзотнику, так тобі й треба! Хай тебе пекло пожере! Обвинувачувати мене, що я нарубала дерев, мене, найчеснішу жінку на селі, та ще й гнатися за мною, наче за яким лютим звіром! Посліпли б твої кляті очі, одразу б у краї спокійніше стало. Всі ви тільки приносите нам нещастя, й ти й твої приятелі вигадуєте всякі капості, щоб розпалити війну між вашим хазяїном та нами!..
Судовий виконавець тимчасом промивав очі лісникові і, подаючи йому допомогу, все доводив йому, що з погляду законності він заслуговував на догану.
– Сволота! І нав’язла ж вона нам на зубах! – сказав, нарешті, Ватель. – Вона в лісі аж з самої ночі…
Всі доклали своїх рук, щоб прибрати зрубане дерево, речі в шинку було швидко поставлено на місце; тоді в дверях пихато з’явився Тонсар:
– Ватель, синку мій, якщо ти ще раз спробуєш вдертися до мене в дім, матимеш справу з моєю рушницею, – сказав він. – Сьогодні був тобі попіл; іншим разом зможеш побачити й вогонь. Ти не знаєш свого ремесла… Але все ж ти запарився, і коли хочеш випити скляночку вина, тебе почастують; та, до речі, зможеш побачити, що в в’язці моєї матері нема ані шматочка незаконного дерева, – усе саме пруття.
– Погань!.. – тихо прошепотів судовому виконавцеві лісник, далеко болючіше вражений у саме серце цим глумом, ніж попелом у вічі.
У цей момент на дверях "Великих-ГУ-синіх" з’явився виїзний лакей, якого нещодавно посилали розшукувати Блонде.
– Що це з вами, Ватель? – запитав лакей лісника.
– Ет, – відповів лісник, витираючи очі, які щойно держав широко відкритими в струмку, щоб остаточно їх промити, – В мене тут завелися боржники, яких я примушу проклясти той день, коли вони побачили світ.
– Якщо ви так розумієте цю справу, пане Ватель, – холодно сказав Тонсар, – то ви переконаєтесь, що ми тут, у Бургундії, народ сміливий.
Ватель пішов. Мало цікавлячись розв’язанням цієї загадки, Шарль заглянув у шинок.
– Ідіть у замок, та з вашою видрою, коли вона у вас є,– сказав він дядькові Фуршону.
Старий похапцем підхопився й пішов за Шарлем.
– Гаразд, де ж вона, ота видра? – спитав Шарль, усміхаючись з виглядом сумніву.
– От сюди, – сказав старий мотузник, прямуючи до Туни.
Таку назву має струмок, утворюваний зайвою водою млина й ставків егського парку. Туна тече вздовж усього кантонального шляху аж до маленького Суланжського озера, яке вона перерізує й впадає в Авону, перед тим напоївши водою млини й ставки маєтку Суланжів.
– Ось вона, я її заховав у егському струмку, з камінцем на шиї.
Нахиляючись і знову підводячись, старий не відчув монети в сто су в своїй кишені, де гроші бували так рідко, що однаково давалися взнаки і їх наявність і нестача.
– Ах, мерзотники! – вигукнув він. – Якщо я полюю на видр, то вони полюють на тестя, падлюки такі! Вони забирають у мене все, що я зароблю, й кажуть, що це мені ж на користь. Ще б пак не на користь! Якби не мій бідний Муш, єдина втіха моєї старості, я б утопився. Діти – це розорення батькам. Ви не одружені, пане Шарль? Ніколи не одружуйтесь! Принаймні не будете собі дорікати, що посіяли погане зерно… А я ж думав купити на ці гроші куделі,– от вона й розкуделилась, моя куделя! Цей славний паничок дав мені десять франків; от вона й подорожчала тепер, моя видра.
Шарль так не довіряв дядькові Фуршону, що сприйняв його скарги, на цей раз цілком щирі, за підготовку до того, що він на своїй лакейській мові звав "затуманюванням", і припустив помилку, виявивши свою думку усмішкою, яку побачив хитрий дідок.
– Гей, дядьку Фуршон, підтягніться! Вам доведеться розмовляти з пані,– сказав Шарль, помічаючи досить значну кількість палаючих прищів на носі й щоках старого.
– Я свою справу знаю, Шарль, і на доказ цього, коли тобі здумається почастувати мене у людській недоїдками із сніданку та однією-другою пляшечкою іспанського вина, я тобі скажу три слівця, що охоронять тебе від прочухана…
– Кажіть, і Франсуа дістане наказ від пана піднести вам склянку вина, – відповів виїзний лакей.
– Слово?
– Слово.
– То от що: ти ходиш розмовляти з моєю внучкою Катрін під прольотом Авонського мосту; Годен її кохає; він вас бачив і має дурість ревнувати… Я кажу "дурість", бо в селянина не повинно бути почуттів, дозволених тільки багатіям. І коли ти підеш у день суланжського свята в "Тіволі" танцювати з нею, тобі там, мабуть, натанцюють так, що й не схочеш… Годен ревнивий і злий, він здатний переламати тобі руки, а ти й писнути не зможеш…
– Це дорогенько! Катрін дівчина вродлива, але такої ціни не варта, – сказав Шарль. – А чому він так сердиться, отой Годен? Інші ж не сердяться.
– Він кохає її, щоб оженитися…
– От буде бита!.. сказав Шарль.
– Це ще як сказати… – сказав старий. – Вона вся в матір, на яку Тонсар ані разу не підняв руку, побоюючись, щоб вона не піддала йому ногою. Жінка, що вміє ворушитися, це штука вигідна… А потім, хоч який міцний Годен, та під гарячу руку з Катрін останнє слово не за ним буде.
– Візьміть-но, дядьку Фуршон, от вам сорок су випити за моє здоров’я на той випадок, коли нам не вдасться хильнути алікантського вина.
Опускаючи монету в кишеню, дядько Фуршон відвернувся, щоб Шарль не міг побачити виразу втіхи та іронії, якого він не міг притаїти.
– Катрін, – продовжував старий, – неабияка розпусниця. Вона полюбляє малагу; ти б їй сказав, щоб вона прийшла в замок малаги покуштувати, дурню.
Шарль подивився на дядька Фуршона з простодушним захватом, не мавши змоги здогадатися, до якої міри вороги генерала були зацікавлені підсунути в замок ще одного шпигуна.
– Генерал, мабуть, щасливий? – запитав старий. – Селяни тепер зовсім принишкли. Що він каже? Він завжди вдоволений із Сібіле?
– Один тільки пан Мішо усе чіпляється до пана Сібіле. Кажуть, що він-таки доб’ється його звільнення.
– Усе заздрощі! – зауважив Фуршон. – Б’юсь об заклад, що й ти хотів би побачити, як Франсуа дадуть відставку, а тебе замість нього призначать старшим камердинером?