Війна, яка розпочалася відтоді між мерією і будинком священика, принесла популярність меру, якого до того часу зневажали. Рігу, якого ненавиділи селяни за лихварські вчинки, раптом став представляти їх політичні та економічні інтереси, яким нібито загрожувала Реставрація, а особливо духовенство.
Потріпавшись у "Кав’ярні миру" і в руках усіх чиновників, "Констітюсіонель" – головний орган ліберальної партії, потрапляв на сьомий день до Рігу, бо в передплаті на ім’я власника кав’ярні дядька Сокара брало участь двадцять чоловік. Рігу переправляв газету мельникові Ланглюме, який віддавав її уже в вигляді дрантя усім, хто вмів читати. Отже, передові статті та антирелігійні вигадки паризького ліберального листка визначали громадську думку егської долини. Ось чому Рігу, подібно, до вельмишановного абата Грегуара[82], став героєм. Для нього, як і для деяких паризьких банкірів, політика пурпурною мантією захисника народних інтересів прикривала його ганебні хижацькі операції.
У даний час, подібно до великого оратора Франца Келлера, ченця-розстригу вважали захисником народних прав, хоч кілька років тому він не пішов би полями з настанням темряви, побоюючись потрапити в якусь засідку, де настала б його нагла смерть. Переслідувати людину за її політичні переконання – означає не тільки звеличити її, а й обілити її минуле. Щодо цього, ліберальна партія була великим чудотворцем. Її згубний орган, що мудро зрозумів усю вигоду бути таким же вульгарним, таким же наклепницьким, таким же легковірним, таким же по-дурному віроломним, як і всі людські збіговиська, що складають народну масу, може, завдав такої ж шкоди приватним інтересам, як і церкві.
Рігу сподівався зустріти в опальному бонапартистському генералі, у сині народу, вихованому Революцією, ворога Бурбонів та попів; але генерал в інтересах своїх таємних честолюбних задумів зумів у свої перші приїзди в Еги ухилитися від візиту подружжя Рігу. Коли ви побачите ближче жахливу особу Рігу, цієї рисі Егської долини, ви зрозумієте розміри другої капітальної помилки, до якої привели генерала його аристократичні ідеї, і яку графиня ще поглибила своєю зухвалістю, що знайде своє місце в історії Рігу.
Якби Монкорне знайшов прихильність у мера, якби він шукав його дружби, – вплив цього розстриги, може, паралізував би вплив Гобертена. Але, замість цього, в віль-о-фейському суді висіло три процеси між генералом і колишнім ченцем, один з яких Рігу уже виграв. До того часу Монкорне був такий сповнений своїми честолюбними проектами і своїм шлюбом, що зовсім не згадував Рігу; але тільки Сібіле порадив йому посісти місце Рігу, він викликав поштових коней і вирушив з візитом до префекта.
Префект, граф Марсіаль де-ля-Рош-Югон, був другом генерала з 1804 року; саме цей державний радник, розмовляючи з Монкорне в Парижі, порадив йому придбати Еги. Граф Марсіаль, який був префектом за Наполеона і лишився префектом за Бурбонів, догоджав тепер єпископові, щоб утриматися на місці. Єпископ же кілька разів просив звільнити Рігу. Марсіаль, добре знайомий із становищем справ у громаді, прийшов у захват від прохання генерала, який не далі, як через місяць, уже дістав своє призначення.
Завдяки досить природному випадкові, генерал, живучи в префектурі, де друг його запропонував йому зупинитися, зустрів відставного унтер-офіцера колишньої імператорської гвардії, в якого була тяганина з видачею пенсії. При нагоді генерал уже колись допоміг цьому хороброму кавалерові, на прізвище Груазон, який це пам’ятав і який розповів графові про свої злигодні: він був без засобів існування. Монкорне пообіцяв Груазонові виклопотати належну йому пенсію і запропонував місце польового сторожа в Бланжі з тим, щоб на віддяку він обстоював його інтереси. Поява нового мера і нового польового сторожа сталась одночасно, і генерал дав, як думали, серйозні інструкції своєму солдатові.
Зміщений польовий сторож Водуайе, селянин з Ронкероля, був, як і більшість польових сторожів, придатний тільки на те, щоб тинятися взад і вперед, цікавитися дрібницями і ласкаво приймати підлабузнювання бідноти, що не хоче більшого, як підкупити цього нижчого представника влади, цього вартового, виставленого на передовий пост для охорони власності. Він знав суланжського жандармського унтер-офіцера, бо жандарми, виконуючи під час дізнання в кримінальних справах мало не судові функції, мають постійні зносини з польовими сторожами, своїми природними шпигунами. Судрі послав його до Гобертена, який дуже гостинно прийняв Водуайє, свого давнього знайомого, і звелів подати йому вина, слухаючи розповідь про його нещастя.
– Друже мій, – сказав йому віль-о-фейський мер, який умів розмовляти з кожним його мовою, – те, що сталося з тобою, чекає нас усіх. Дворяни повернулися, а люди, яким понадавав титулів імператор, роблять спільну з ними справу; всі вони хочуть роздушити народ, відновити колишні права й відняти у нас землю; але ми – бургундці, і нам треба захищатися, треба вигнати армінаків у Париж. Іди назад у Бланжі, ти будеш наглядачем по продажу лісу в пана Полісара, який взяв з торгів ронкерольські ліси. Іди, голубе, я зумію знайти тобі роботу на цілий рік. Але твердо запам’ятай: це наш ліс! Жодних порубок, а не то – присоромлюй всіх! Посилай порубщиків в Еги. Кому потрібен продажний хмиз, нехай купують у нас, а не в Егах. Ти знову повернешся в польові сторожі, довго усе це не протягне! Генералові набридне жити серед злодіїв! Чи знаєш ти, що цей Оббивальник назвав злодієм і мене самого! Мене, сина найчеснішого республіканця! Мене, зятя Мушона, славного представника народу, який умер, не лишивши ані сантима на власний похорон!
Генерал збільшив платню своєму польовому сторожеві до трьохсот франків і спорудив будинок мерії, де й дав йому приміщення; далі він оженив його з дочкою свого недавно померлого орендаря, що лишив сироту з трьома арпанами виноградинка. Отже Груазон прив’язався до генерала, мов собака до свого хазяїна. Цю законну вірність визнала вся громада. Польового сторожа боялись і поважали, але так само, як капітана корабля, нелюбимого екіпажем; селяни ставилися до нього, немов до прокаженого. Службовець цей, якого зустрічали мовчання або прихований під маскою благодушності глум, був вартовим під наглядом інших вартових. Він нічого не міг зробити проти багатьох. Порубщики бавилися, вигадуючи способи покражі, які не можна було виявити, а старий служака шаленів від свого безсилля. Груазон відкрив у своїх обов’язках чарівність партизанської війни і радість полювання – полювання на злочин. Звикнувши на війні до певної чесності, яка вимагає в певному роді грати в одверту гру, цей ворог зради ненавидів підступних в усіх своїх комбінаціях, спритних в злодійстві людей, які примушували страждати його самолюбство. Він незабаром помітив, що всі інші володіння поважаються, і порушення права відбувається тільки на егських землях; тоді він пройнявся зневагою до селян, досить невдячних, щоб грабувати генерала Імперії, людину винятково добру й великодушну; незабаром до зневаги приєдналася зненависть. Але він даремно силкувався стати повсюдним, він не міг бути скрізь, а вороги порушували право всюди й одночасно. Груазон дав зрозуміти своєму генералові потребу організувати захист за всіма правилами війни, вказуючи йому на недостатність свого піклування і розкриваючи перед ним погані задуми жителів долини.