В ті часи мода ще не надавала перебільшеної цінності уламкам минулих століть. Крісла різьбленого горіха, стільці з високими спинками, оббиті килимом, консолі, годинник, вишивки по канві, столи й люстри, навалені на складах оссерських і віль-о-фейських перекупників, коштували вдвоє дешевше, ніж ринкові меблі із Сент-Антуанського передмістя. Отож, архітектор купив з два-три вози вміло підібраної старовини, що разом з деякими речами, які виявилися непотрібними в замку, створило з вітальні павільйону Авонської брами свого роду художній витвір. Щодо їдальні, він її пофарбував під дерево і затяг так званими шотландськими шпалерами, а пані Мішо повісила на вікна білі перкалеві завіски з зеленою каймою, поставила стільці червоного дерева з зеленою ж суконною оббивкою, два величезні буфети і стіл червоного дерева. Цю кімнату, завішану гравюрами із сценами з військового життя, опалював кахльовий камін, обабіч якого виднілися мисливські рушниці. Уся ця така дешева розкіш вважалася в долині останнім словом азіатської пишноти. Дивна річ! – вона збуджувала заздрість Гобертена, який, не відмовляючись від своєї обіцянки обернути Еги на руїну, відтоді in petto вирішив зберегти для себе цей блискучий павільйон.
Три кімнати другого поверху складали житло подружжя. На вікнах було видно кисейні завіски, що нагадують парижанинові схильності й смаки, властиві міщанському побутові. Віддана самій собі, пані Мішо побажала мати тут шовковисті шпалери. На каміні її кімнати, обставленої тими звичайними меблями червоного дерева з дешевим оксамитом, що їх можна бачити скрізь, і ліжком у вигляді човника, з колонками й вінцем, з якого спускалися вишиті кисейні завіси, стояв алебастровий годинник між двома підсвічниками, вкритими серпанком, і дві вази з штучними квітами під скляними ковпаками, – весільний подарунок вахмістра. На самому верху, під дахом, були теж наново прикрашені кімнати куховарки, слуги й Пешіни.
– Олімпіє, дитино моя, ти ж не все мені сказала? – спитала графиня, входячи в кімнату пані Мішо і лишаючи на сходах Еміля й кюре, які зійшли вниз, почувши, як зачиняються двері.
Пані Мішо, трохи збита з пантелику абатом Бросетом і бажаючи уникнути розмови про свої побоювання, що бентежили її більше, ніж вона висловлювала, відкрила таємницю, яка нагадала графині про мету її відвідування.
– Я люблю Мішо, пані, ви, це знаєте; і от, чи було б вам приємно бачити біля себе, у себе в домі суперницю?..
– Суперницю!
– Так, пані; ота смуглянка, яку ви мені дали на опікування, любить Мішо, сама цього не знаючи, бідненька!.. Поведінка цієї дитини, що довго була для мене загадкою, з’ясувалася в останні дні.
– У тринадцять років!..
– Так, пані… І погодьтесь, що все це може збентежити жінку, важку на четвертому місяці, яка має сама годувати дитину; але, щоб не висловлювати своїх тривог при цих панах, я наговорила вам різних дурниць, – тонко додала великодушна дружина начальника охорони.
Пані Мішо зовсім не боялася Женев’єви Нізрон, але вже кілька днів була сповнена смертельного страху, який злорадісно підтримували в ній селяни, збудивши його.
– Але що ж дало тобі привід припускати?..
– Нічого і все, – відповіла Олімпія, дивлячись на графиню. – Бідненька, виконуючи мій наказ, повільна, мов черепаха, і моторна, мов ящірка, коли її про якусь дурничку попросить Жюстен. Вона тремтить, немов листочок, від звуку голосу мого чоловіка; обличчя в неї наче в святої, що підноситься на небо, коли вона дивиться на нього; але вона й підозри не має про кохання, вона й не знає, що кохає.
– Бідна дитина! – з усмішкою сказала графиня, голосом, сповненим простодушності.
– І от, – продовжувала пані Мішо, усміхом відповівши на усміх своєї колишньої хазяйки, – Женев’єва похмура, якщо Жюстена нема вдома, коли ж я спитаю, що її бентежить, вона запевняє мене, що боїться пана Рігу… Які дурниці! Вона уявляє, що всі на неї зазіхають, а сама ж чорніша від сажі в пічному димарі. Коли Жюстен об’їжджає вночі ліси, дитина бентежиться не менше за мене. Коли я відчиняю вікно, прислухаючися до тупоту коня мого чоловіка, я бачу світло у Пешіни, – так її тут звуть, – яке доводить мені, що вона не спить, що вона чекає; нарешті, вона, як і я, не лягає спати, аж поки він не повернеться додому.
– У тринадцять років! – сказала графиня. – Нещасна!..
– Нещасна?.. – заперечила Олімпія. – Ні, це дитяче кохання врятує її.
– Від чого? – спитала пані Монкорне.
– Від долі, яка чекає тут майже на всіх дівчат її віку. Відтоді, як я її трохи почистила, вона стала не така негарна, в ній тепер є щось норовливе, щось дике, що приваблює чоловіків…. Вона так змінилася, що ви, пані, її й не впізнаєте. Син цього огидного шинкаря з "Великих-ГУ-синіх", Ніколя, найгірший мерзотник нашої громади, причепився до бідолахи; він ганяється за нею, наче за дичиною. Коли не легко повірити, що такий багатій, як пан Рігу, який щотри роки міняє своїх служниць, все ж міг переслідувати дванадцятирічну негарну дівчинку, то нема нічого дивного, що Ніколя Тонсар бігає за Пешіною; Жюстен мені казав. Це було б жахливо, бо люди в тутешньому краї живуть, справді, як звірі; але Жюстен, двоє наших слуг і я – ми охороняємо маленьку; отож будьте спокійні, пані, вона ніколи не виходить сама, та й те тільки вдень і не далі, як звідси до Коншської брами. Якби вона випадково потрапила в пастку, то її почуття до Жюстена дало б їй сили й розуму чинити опір, як усякій жінці, що вміє огородити себе від ненависного чоловіка, раз серце її належить іншому.
– Заради неї я сюди й прийшла, – продовжувала графиня. – Я й не знала, як корисно тобі, що я прийшла, бо цій дитині не завжди буде тринадцять років… Вона погарнішає, ця дівчинка!
– О, пані! – усміхаючись, заперечила Олімпія, – я цілком впевнена в Жюстені. Яка це людина! Яке серце’… Коли б ви тільки знали, якою глибокою вдячністю пройнятий він до свого генерала, бо йому він, як каже, зобов’язаний своїм щастям! Він навіть надто палко віддається своїй прив’язаності, він, немов на війні, ризикує своїм життям і забуває, що тепер може стати батьком родини.
– Ну-от! А я готова була тебе пожаліти, – сказала графиня, кидаючи на Олімпію погляд, що змусив її почервоніти. – Але тепер я вже не жалію, я бачу тебе щасливою… Яке прекрасне, шляхетне почуття подружня любов! – додала вона, голосно висловлюючи думку, яку незадовго перед цим не наважилася сказати при абаті Бросеті.