— Що тобі, Якове? — одягаючи кожуха, спитав Наливайко.
Шийка зніяковів іще більше й махнув з обох рук і шапкою і чалмою.
— Та я, пане гетьмане, потім...
— Потім не буде коли, бо ми вже всі на ногах! Кажи, я по твоїх очах бачу, ти з чимось прийшов!
— Кажи й причини за собою двері. Не вирипуй і не вивітрюй хати! — докинув Якову Жбур.
— А що тут смішного?! — раптом накинувся Шийка на Жбура і на старшину. — По-моєму, тут нічого смішного нема!
— А хто, Якове, тут сміється? — здивувався Наливайко і глянув на сотників: — Ти, Якове, щось не те кажеш.
Шийка знітивсь до краю.
— Вибачте, гетьмане, і ви, панове. Це в мене слова перегнали думку. Це я ще не встиг подумати, як сказав... Гетьмане! От послухайте мене ще один раз. Один оцей лише раз і більше не треба! Ми вертаємо додому й веземо з медом діжки. Я кажу, гетьмане, так: давайте відкриємо ті діжки, перекинемо наших двісті саней полоззями догори та намастимо полоззя медом, щоб нам солодше було повертатися в Україну!
Сотники поніміли, бо воно й справді: чи тут сміятися, чи роззявляти від такої пропозиції рота?
— Пане гетьмане! — витріщився Оливка. — Ви про таке коли-небудь чули?
Тверді і швидкі, як завжди перед походом, Наливайкові очі зупинилися за цим разом на Шийці довше, постояли так на нім, щось ніби для себе відкрили та зрозуміли. Не глянувши на Оливку та на сотників, Наливайко ступив до Якова.
— Ні, такого я ще не чув і не бачив! — і він обома руками обійняв Шийчину очеретяну шию...
Двісті козацьких саней лежали у Рєчиці долічерева на снігу, і козаки натирали їхні полоззя медом. Украй здивовані рєчинці спочатку подумали, що козаки відкрили діжки з якимось їм невідомим дьогтем, та коли за хвилину-другу в їхніх зимових носах запахло медом, — конюшиною і липовим цвітом! — вони переконалися, що такі люди, як козаки, — люди безсмертні!..
А козаки вже поставили сани як слід, лише тепер на медові полоззя, дістали з тороків і одягли кращі свої, відкладені про запас, — бо, може, уб'ють, то на смерть, — сорочки, затим позакутувалися кожухами, підняли на прощання до рєчинців смушеві шапки і через Глиняну Слободу, Петриковичі, Доро-шевичі, Турів, Житковичі, Микашевичі, Синкевичі, Пінськ, Морозовичі, через річки та річечки Ведрич, Іпу, Теремлю, Птич, Бобрик, Лань, Цну, ще один Бобрик, Ясельду, Піну, Прип'ять і Стир вийшли на Горинь.
З Білорусі до Острога Наливайко прийшов якраз на Господнє Богоявління — на Водохреще, на водосвятські морози. Як тільки козацькі сани випливли з лісу і за червоними шелюгами синім льодом відкрилася Горинь, а на чисто-білому березі заголубів Острог, коні зупинилися самі. Те, що відкрилося коням і козакам, коні і козаки ще не бачили і не чули: над Горинню й Острогом у щасливім сонячнім небі святковим гудом стояли дзвони, їхнє мале та велике, м'яке золотаве дзвоніння облягало ліси, і горби, і те на Горині місце, де відбувалося Водохреще. Як спускатися з берега до ріки, біля прорубаної ополонки підносився і світився на сонці льодовий хрест. До нього квітчастими хвилями сходили острожани: жінки і дівчата, прадіди і діди, хлопці та чоловіки. Діти несли голубів. Заломлюючи шапки, підіймаючи над ними рушниці, на закосичених вогнистими стрічками конях вигарцьовували парубки.
Попереду водохресного ходу, під білими та фіалковими хоругвами, легко дихаючи морозом, одягнені в сині сукмани, тем-новусі і чорночубі, надимали глибокі груди спудеї-півчі. Голос до голосу, басами і тенорами вони вели "Голос Господній...".
У срібносніжній ризі, раз по разу прикладаючи до лоба хреста, за плечистими півчими йшов Дем'ян. За Дем'яном, за кожухами і темно-синіми свитами чоловіків, у блакитних і білих свитах і жупанах, де з комірних вирізів вишнево кругліло намисто й сяяли дукачі, у червоних сап'янових чобітках і черевичках рясніли жінки та дівчата. З відрами, глечиками та куманцями всі вони йшли по святу воду. Декотрі жінки і дівчата несли посвятити по три зв'язані білою хусткою, незапалені свічки...
Галя з Докією йшли задні, бо Галя не знала, куди себе подіти. У невідомому їй до сих пір неясному передчутті вона йшла та зупинялася, поглядала в сніги за Горинь, руки бігли під шию розстібати кожух, подих збивався, а серце терпло. Що серце терпне, досі Галя про те лише чула, сьогодні ж знала: воно причаїться і сидить, поволеньки завмирає, замре... і більше його не чути...
— Мамо, ви йдіть, а я повернуся, бо мені щось не так... я краще сяду і посиджу в хаті... — І свій білий, розшитий зеленим сап'яном кожух вона застебнула на верхній ґудзик.
— Чи ти, доню, здорова, чи тебе не морозить? — так само невідомо від чого хвилюючись, запитала Докія.
— Ні, мамо, ні... — Галя обернулася і краєм дороги назустріч дзвонам пішла додому в Острог, де в замку князя Острозького, біля Татарських воріт, вони з матір'ю жили в хаті Дем'яна.
А тієї хвилини на тім шелюговім березі, де попід лісом над Горинню став Наливайко, з тридцятеро його козаків, що родом були з Острога, не втрималися та позіскакували із саней. Провалюючись у лісовому снігу по шиї, вуса й очі, вони погреблися на горянський лід, аби побігти по нім, полетіти на той водохресний берег, де з чистим ім'ям Христа все малиновіло і голубіло, де в кожного козака була люба дівчина, родичі та батьки... Козаки вже доборсувались у кучугурах до Горині, коли над їхніми головами пролунав тугий Наливайків голос:
— Ану всі назад! Поперелякуєте людей!
— Ви чуєте чи вам позакладало?!— розлютився Оливка.
Оливка як острожанин сам, не менше від козаків хотів опинитися на тім березі, ступати в цю мить поруч із Дем'яном, у шані та повазі йти між людьми, а то і собі, як псаломщику, підпрягтися басом до півчих, затягнути з ними "Голос Господній". Та мусив стояти тут, біля Наливайка, чекати, як вирішить і скаже той.
Що крикнули їм Наливайко з Оливкою, козаки-острожа-ни почули і через те зупинились. Від борсання в кучугурах їхні шапки парували, а за вухами на потилицях танув сніг. Та з нього вони не вилазили, до саней не повертались і, як темніли по шиї під шелюгами при льодовому березі, так по шиї у снігу й стояли, бо, дивлячись звідси, їм було видніше свято!