Від другої своєї жінки князь Костянтин мав Василя. Василь народився в 1526-му році, коли його батькові було шістдесят сім...
Князь Василь зручніше обгорнувся полами шуби, ступив від батька крок і опинився перед собою, перед своїм портретом. Недавно мальований той Василь Острозький ще пах фарбою, і цей, дивлячись на себе й на батька, помітив, що він — вилитий батько. Ті ж самі темні волові очі, кістлявий, ніби тесаний сокирою ніс, сумна осіння борода, і лише характер не той, не батьків...
Князь Василь ні в що не встрявав: управління незмірними землями своїми він переклав на агентів-намісників і стежив лише за прибутками. Як воєвода в Києві вік не бував, київські дерев'яні укріплення гнили і догнивали. Там господарювали запорізькі козаки: часто навідуючись, крадькома вивозили на Січ свинець і порох, гармати й священиків. Польський гарнізон, як приїздили козаки, розбігавсь і ховався, до Софії й на Поділ не потикався, лиш раз за разом писав на князя скарги королю.
Та король на Острозького не тиснув, бо між собою й амбітною некерованою шляхтою мав його як буфер. І як надійний банк.
Із запорізькими ватажками князь Василь зачіпатися не хотів і через те, може, щоби поляки не дуже розперізувались у його володіннях. Не хотів він заводитися і з єзуїтами.
Єзуїти прийшли в Польщу в 1560-му році і відразу ж своєю нетерпимістю до інших вір — є лише одна віра — католицька! ми в Бога єдині! — загіпнотизували короля й вищі державні кола, охопили шляхту, переконали заможних міщан і домоглися монополії на виховання їхніх дітей. Король дав єзуїтам повну свободу дій. Вони створили у Польщі свої чисельні конгрегації та колегії, в яких головною наукою було дресирування молодих умів, щоб вони не мали ні власної думки, ні власних бажань та намірів, крім тих, що дають їм їхні в чорних одежах учителі... Згодом єзуїти пішли хрестовим походом на православну Україну. А перед тим з португальцями проникли в Індію, Китай, Японію і на Філіппіни. Суть єзуїтського монашого ордену, який заснував у 1534-му році в Парижі Ігнатій Лойола, полягала в суворій, надзвичайній централізації, в абсолютній владі його глави, в безогляднім послушенстві молодших старшим, взаємнім стеженні один за одним, доносах у самому ордені, неписаних дозволах на будь-який злочин і покарання в ім'я "віщої слави Божої".
У1577-му році в Пйорткові зібрався синод польських єпископів. Він пригрозив анафемою усім, хто буде сповідувати іншу віру, крім католицької. Таке рішення синоду благословив папа римський Григорій Тринаддятий.
Одним із перших прихильників єзуїтів на Україні був парох галицького міста Рогатина, канонік львівської капітули, член Віденської єзуїтської колегії Петро Скарга. Скарга досконало вивчив українську мову, щоб проповідувати нею українським мирянам-ремісникам і селянам. Він написав книгу: "Про єдність костьола Божого під одним пастором і від грецької єдності вщстутгити". У ній Скарга закликав православних перейти до унії — до злиття католицизму і православ'я. І присвятив це своє творіння не кому-небудь, а саме князеві Василю Острозькому. Книга так швидко розійшлася, що Скарга відразу ж запідозрив щось неладне і, чорний від люті, почав звинувачувати
"багату Русь", що вона її скупила і спалила... Скарга писав, що лише римська церква зберегла правдиву Христову віру; що православна церква не може гарантувати віруючим після смерті спасіння, бо не визнає Рима і чистилища; що православна церква дозволяє священикам женитися, а, найголовніше, користується руською мовою, якою з Богом розмовляти не можна.
Князь Василь відчував, чим може обернутися злиття церков, до чого закликав Скарга, і чим це може скінчитися для православ'я. Тому він і став за православ'я горою. І ні єзуїти, ні король, ні папа не могли його похитнути. Та і як до нього було підступитися, коли його, крім віри, підпирало багатство, якому в Європі не було рівних? Князь Василь стверджував: український народ — народ православний і за свою віру він буде боротися хай там що. Назрівала гроза. Князь почав стягувати до Острога культурні сили. У 1579-му році він закладає школу вищого типу, яку називали ще "триязичним ліцеєм", бо там викладалися руська, грецька й латинська мови. Називали її ще й колегією, і Академією, а самий Острог — новими Волинськими Афінами.
Князь Василь був одружений із затятою католичкою, вельможною дідичкою, репрезентанткою одного з перших польських домів, Софією Тарнавською. Від неї він мав п'ятеро дітей—трьох синів і дві дочки. Старший син Костянтин таємно від батька, під крилом матері, перейшов на католицтво, захопився містикою і пішов у світи. Дочку Гальшку князь видав за реформатора-кальвініста Яна Кишку — одного з найбільших магнатів Литви. Молодша — Катерина — вийшла за католика Криштофа Радзивілла — великого литовського князя. Іван-Януш виявив військові здібності ще замолоду (зовсім юним у 1577-му році побив під Дубном татар, ходив на царя під Чернігів і Великі Луки), а після того, як батько двічі посилав його у Відень на австрійський двір імператора Максиміліана, перейнявся Заходом і став католиком по своїй волі. Лнуш заснував на Волині три костьоли: домініканців у Старокостянтинові, францисканців у Межиріччі та бернардинів у Дубні. І ось він тепер в Острозі — польський каштелян і сенатор. Його мати мусить бути вельми задоволена...
При князеві лишався малий Олександр — єдина його православна надія. (Пізніше єзуїти його отруять).
Петро Скарга, знаючи, що вже четверо з п'ятьох дітей Острозького — католики, підняв крик, буцімто князь сам примушував своїх дітей перейти на католицтво...
Князь Василь згорбився і посивів.
Тільки-но князь Василь переступив поріг круглої зали, як із дверей навпроти вийшов його син. По восковій дубовій гтідлозі від його шпаги тягнулась тоненька тінь. Наступаючи на кінчик тієї тіні, за Янушем простував патер дон Комулео.
Януш підійшов до батька, поцілував йому руку, а Комулео вклонився господареві дому, а водночас у його особі — най-багатшій людині Європи.
У залі, під круглими білими вікнами, вже стояв і чекав господаря і гостей цвіт Острозької Академії. Сірим зимовим поглядом Януш обвів цей цвіт, це батьківське кодло. Він знав їх, за винятком кількох, давно, знав як облуплених, як вони знали його. Вони остогидли йому з тих іще пір, коли намагалися вчити його, коли Януш гойдався дитиною, коли стрибав сторчголов у Горинь підлітком, коли юнаком ганявся наввипередки на конях. Тоді це кодло лише збиралося докупи, і збирав його батько. Одним із перших до Острога прибився вигнанець і заб-лукалець з Москви, вхняплений у свою роботу книгодрукар Іван Федоров, або Московитин, як його називали тут. Цей вічно голодний чолов'яга знайшов у батька і прихисток, і кусень хліба. Разом із батьком вони видали 1581-го року першу на слов'янській землі "Острозьку Біблію" — 1256 сторінок! Гучну передмову до неї склав батько, і виходило так, що ніби ту "Біблію" батько написав сам. За передмовою йшло віршоване слово першого ректора Острозької Академії Герасима Смотрицького, в якому він, захлинаючись, оспівував чотири символи герба роду князів Острозьких. Це слово називалося "Похвала". Першою йшла похвала святому Юрію. Друга — Вершнику із загробного світу. Третьою була похвала небесній Зорі. 1 четверта — Христу. Коли "Острозьку Біблію" готували до друку, її узгодили з канонізованими оригіналами грецькою, латинською та єврейською мовами. "Та Бог із нею, з тією "Біблією", — подумав Януш. — Невже батько буде мені це кодло зараз представляти? Хоча, правда, зі мною тут ще й оцей без