— Ой-ой, пече! Ой і пече! Ти, Кириле, треш чи ти його мені відриваєш?
— Та не відриваю! Тру! Стійте на місці і не шдскакуйте!
— Казала мені баба ще влітку: поший, Максиме, собі на зиму нову шапку. Ця стара вже збіглася-зсохлась, і скільки ти її будеш носить? Вона тобі вже ледве на тім'я налазе... Не послухався, не пошив, а тепер маю — ой болить!..
— Дайте, дядьку Кириле, я, — Наливайко повернув хлібину Кирилові, надер з кучугури задубілої на морозі кори, розім'яв її в пальцях і заходився терти дідові не лише вухо, а й шию і все обличчя. — Терпіть, терпіть, діду!
— Вуса! Вуса! — запирхав від снігу дід. — Ти мені, Северине, вуса зітреш!
— Не зітру, не бійтеся! — в шорстких Наливайкових руках срібна дідова голова закрутилася як млинок.
— Доста, доста! Вже мені і в носі горить! Покинь мене!
— Вже, діду, вже! Нате вам мою шапку. — І Наливайко зняв шапку й насадив її на дідову потуманілу голову. — Оця вам буде якраз, ще й вуха прикриє.
— А як же, пане сотнику, без шапки ти?
— Мені, діду, пошиєте нову, коли приїду до Гусятина другим разом... — І Наливайко розтерся снігом.
За кілька кроків від сватів сиділи навпочіпки ковані срібним місяцем Петро і Яків і щось роздивлялися чорне. Наливайкові спочатку здалося, що то убитий кивосквовіс чи собака, та Петро з Яковом приставляли до того чорного вуха й навперемінки слухали.
— Северине, Северине, а йди-но сюди!.. —таємниче покликав Петро Жбур.
Наливайко підійшов.
Закіптюженим дерев'яним обводом стирчав з-під кучугури димар, і звідти чулися, ніби з пов'язаних ротів, людські голоси. Наливайко, дядько Кирило й помолоділий у Наливайковій шапці дід Максим підрипіли чобітьми й собі, присіли біля Петра і Якова й понаставляли вуха. Послухали-послухали, покліпали клейкими віями, а дід опустив у димар димлячі на морозі вуса і загукав:
— Гей-гей!..
У димарі притихло. Там, у тій під снігом хаті, видно, стали прислухатися.
— Гей-гей, а хто тут живе? — знову загукав дід.
— А ви хто? — почувся із димаря теплий від печі чоловічий голос й дихнув на сватів, Наливайка та його товаришів нібито аж кисленькою вишнівочкою.
— Ми — Кирило і дід Максим. Йдемо з Северином, Дмитра Наливайка сином, та двома його товаришами. Шукаємо Горошкової хати, та ніяк не можемо її знайти, бо не знаємо, де вона.
— От біда вам! — почулося з димаря. — То я вам скажу, де їхня хата, бо Горошки якраз наші сусіди. Що ви бачите від нашого димаря, як униз до Збруча, за п'ятдесят кроків?
— Кучугуру снігу!
— Ото і є їхня хата. Що, закидало геть?
— Геть. Не видно. Ні димаря, ні саду. А ви ж, хазяїне, хто? Ви часом не Прокіп? Не Лопушок?
— Я Прокіп, я Лопушок!
— Так це ти, Прокопе? — зрадів дід Максим. — А ми з Кирилом через той димар тебе й не впізнали!
— А тепер?
— Тепер упізнали! З Різдвом Христовим!
— І ви будьте здорові! Як би це вам зайти до хати?
— Ми б і раді до вас зайти, та у димар не вліземо — в одежі, і нас багато! — засміявсь дід Максим, і було чути, як із-під снігу засміявся й Прокіп. — Зайдемо іншим разом, вже як розтане!
— А що там надворі — мороз?
— Бере потроху, береться!
— А коло вас — день чи ніч?
— Вечір! Коло нас вечір. А як ви там під снігом? Дихаєте?
— Дихаємо! — один поперед одного легкою зграйкою відповіли Лопушкові діти, бо кому-кому, а їм, видно, подобалося більше від дорослих зустрічати Різдво під снігом.
— Защедруйте! — попросила Прокопова жінка. — Не минайте нашої хати!
— Защедруємо! — крикнув дід. — Слухаєте?
— Слухаємо! — в один голос відповіла з димаря Лопуш-кова сім'я.
Наливайко, свати, Петро та Яків притулилися над димарем щока до щоки, нахилились над ним вусами й почали:
Братики, вставайте, Коників сідлайте, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Та поїдем в поле, По битій дорозі, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Дівко Агашечко, Хорошая швачечко, —
Щедрий вечір, добрий вечір! Вишила славного Турка на коні, —
Щедрий вечір, добрий вечір! А на пазусі Райськії пташечки, —
Щедрий вечір, добрий вечір!..
— Ну як — чути? — передихнув дід Максим.
— Чути, чути! — відповіла Прокопова жінка. — Так добре чути, наче ви стоїте у хаті!
—'— Заждіть хвилинку, зачекайте! — прогув Прокіп, у димарі замовкло.
Наливайко, свати, Петро та Яків підвелися на ноги, затьохкали чобітьми, забили підбором об підбор, затупцювали на синьому колючому мерехтінні, коли ж це з димаря вигулькнула голівка меншенького Логгушкового хлопчика. Ліктями він опирався на краї димаря. Рожеві губки його пливли до вух, а чорненькі, у сажі, вушка під русявим волоссячком стирчали, як лопушки.
—Просили тато і мама, і ми вас просимо до нас на вечерю! — чистим, як сніжок, голосом заговорив малий і розгорнув припеченого калача, закутаного в звієць полотна.
— Дякуємо, — сказав дід Максим, видобув із кишені солодкого зайчика, зігнувся, тицьнувся вусами в лоб малого й простягнув гостинця.
Мизатенький Лопушок схопив зайчика в зуби, повів проти місяця чорними вушками і провалився у димарі, ніби його й не було.
— Тепер, панове, — звернувся дід Максим до Наливайка, Петра та Якова, — ходім до Горошків. Будемо якось до них добиватися.
Вони підійшли до голубої місячної кучугури, обдивилися її з країв і зверху, а дядько Кирило навіть приліг на неї послухати, чи нічого з неї не чути.
— Не чути нікого, — зітхнув Кирило. — Та щось ніби шамрає. Щось ніби шелестить і шепоче...
— Беріть, панове, лопати та приступайте, — сказав дід Максим.
Петро і Яків поклали на сніг шаблі, скинули кожухи, поплювали в долоні й заходились копати: сніг з-під лопат за-фуркав і засичав.
— А що, — спитав Наливайко діда, — Омелян Горошко як подався на Січ, то й нема?
— Як нема? Є. Живий і щлий. Минулої весни якраз на Благовіщення був. Аякже, навідувався додому, приходив... — Дід зняв з голови Наливайкову шапку і став її розглядати. — Оце так шапка! Всім шапкам шапка! Я такої ще не лише не носив, а й не бачив! Ти її, Северине, сам пошив, чи, може, її подарував тобі князь?
— І довго Омелян пробув у Гусятині? — правив своє Наливайко.
— Недовго. З тиждень. Побув-побув, подивився та й знову пішов.
— Куди?
— Як-то куди? Пішов туди, де й був.
— На Запоріжжя?
— Не знаю, бо не сказав... — дід Максим глянув на Кирила й обережненько взявся за морозяне вухо.