Шостак, Шийка й Оливка, Жбур і вся його сотня поважчали враз у плечах і не пустили ні пари з вуст: їм не хотілося про П'ятку чути від гетьмана не тільки тепер, а й ніколи. І нащо він нагадав про те гірке і придавнене діло, яке вже належить снам, яким би краще й не снитися?.. Сотня загли-пала перед військом заскоченими очима і не знала, куди їх подіти. Вона почувала себе, мов голий осінній кущ на голому вітряному щовбі.
Та на поміч і їй, Жбурові, Шостаку, Шийці й Оливці та й самому Наливайкові прийшло військо:
— Не журися, гетьмане! Простять тебе запорожці! Ми всі, коли треба, підемо на Запоріжжя й упросимо їх, аби тебе це не гризло. Та й ми поможемо, коли що, запорожцям, а коли що, то вони допоможуть нам!
Після тих слів свого війська борлак на Наливайковому горлі по-гороб'ячому заскакав, і Наливайко відчув, як на очі полізли сльози. Він витер нагайкою брови, аби всім здалося, що то він витер на бровах піт.
— І я, панове, хочу про те ж сказати. Та буде, як скажете ви, а хочу я помиритися із Запорізькою Січчю. Чи є на те ваша згода?
— Згода! Згода! — і наливайківців облягло ніби полум'я. — Згода, гетьмане, і буде так, як кажеш ти. Бо ти — наш гетьман і твоє слово значить для нас усе. Так воно заведено в запорожців, і так воно заведено в нас!
Наливайко прояснів, і голос його піднявся:
— Притулимося до Запоріжжя, будемо мати його плече біля свого, і так нам буде укупі затишніше. Запорожці стоять на дніпрових своїх Запорогах, а ми осядемо тут, де ми є, — на Поділлі. А разом із Січчю і ми вже потуга, що дай тільки Боже!
— Хлопчики! — обома руками підняв над головою своє голубеньке від неба акацієве ратище Шаула. — Ви мене іще трохи чуєте?
— Чуємо, чуємо! — прогуло поміж козаками. — Говоріте, пане полковнику, — вас ми слухаємо завжди!
— Коли так, то я вам скажу: слухайте Наливайка, бо каже він те, що треба... — Ратище в Шаулиних руках похитнулося, й аби воно не звалилось додолу, віслючок несподівано спритно для такого соні, як він, підпер його довговислою мордою, й ратище не звалилось. —А замиритися із запорожцями нам треба і через те, що Польща нашої волі нам не подарує — не вам мені про це говорити. Я вже не кажу про татар і турків.
— Не бійтеся, пане полковнику! Ми вже тепер при конях. Будемо крутитися! Тепер хай спробує хто ухватити!
— Панове! — Наливайко перечекав, поки стихне козацький гамір, нагнув лоба до гриви Свата, хвилину подумав, ніби зважуючись, затим підвів голову, підкинув чуба й темно-горіховим поглядом знову обвів своїх козаків-голоту. — Шарпонули ми в орди коней, і шарпонули добряче: три тисячі
ґ! *Г&Щі$&Г''>
жеребців і кобил. Тож поділимося з низовиками: півтори тисячі відженемо в подарунок на Січ, а півтори тисячі лишимо, панове, собі.
— Гох! — гохнуло щось в грудях у козаків, і все військо, мов підрубане, стало в Дністрі ураз осідати, маліти та нижчати, вгрузати у дно, похлинатися хвилями, ніби Дністер прибув зненацька водою й почав затоплювати його разом з кіньми. Наливайкові впало в очі, як у його козаків стали в'ялитись раптом і шиї, і голови, і як спопелястів під ними живий перед цим ще сливовий Дністер. Наливайко бачив, як його військо ураз до нього похолоділо, почужіло йому і як у кожен козацький погляд домішалися сумний тихий біль та образа. Ліворуч і праворуч від Наливайка і перед ним, де сіромах хилитав Дністер, ще тугіше напнулась на їхніх вилицях пошрамована шкіра, похнюпилися й упали на вуса горбаті та прямі носи, а сірі, зелені, чорні і карі очі пішли на плинучу воду. Все стало гаснути, мерхнути та ледь говорити:
— То що ж воно, гетьмане, буде, і як воно так? Ми ж, гетьмане, коней усіх межи собою вже поділили, і в кожного з нас тепер своя конячина. Хто захоче її віддавати? А запорожці, коли в них з кіньми кепсько, то нехай собі коней роздобувають, як роздобули їх ми. Для запорожців не жаль нам нічого, а от коней своїх нам для них жаль. Ти, гетьмане, можеш робити з нами усе, що завгодно: накажеш нам потопитися — і ми потопимося, звелиш знову іти до Угорщини — і ми знову попхаємося туди, бо ти наш гетьман, тебе ми над собою проголосили, вище за тебе тепер для нас лише Бог. Ми твоє військо, і ми у твоїй волі. І все буде так, як ти скажеш. Та не роби цього разу, як надумав. Така тобі наша рада і єдине до тебе наше сердечне прохання: не відбирай у нас коней. Правду каже полковник Шаула: нашої волі поляки нам не простять. А ще, окрім них, чигають на нас і татари. Нам же іще воювати і воювати. А ми до цього все були на возах та на возах: не як військо, а як базарові люди. Бо в нас не було коней. А тепер ми на конях. Тепер ми на них як птахи. А ти хочеш із сідел нас поскидати. Не скидай нас, гетьмане, з сідел...
— Ні, панове. Буде так, як хоче ваш гетьман! — сказав, чорніючи, Наливайко.
— Гох! — знову видихнули з Дністра козаки, і в'яжуче, мов ґлей, мовчання зав'язало їм голоси. Вони замовкли усі ураз, і їхні вуса вмочилися в воду. Тепер з одного боку, з берега, стояли очі Наливайка, а з другого боку, з Дністра, — чотири тисячі поглядів його козаків. Проткане сонцем повітря між ними похитувалося, як у лихоманці... Хвилину тому все Наливайкове військо було ще його і більш нічиє — козаки-наливаї, козаки — віра і гідність!.. Віднині вони засірілися перед ним, перед його владою — розгублені, розпачливі, безсилі та нещасні, як діти-сироти... Навіть Жбур і Оливка згорбилися у сідлах, наче у них заболіли животи. А Шостак, його, як бджолині сота, обличчя стало таким, ніби з тих сот раптом хто викачав мед...
— Гетьмане! — возсіяв Яків Шийка. — Ось що я надумав: давайте замість півтори тисячі коней пошлемо запорожцям півтори тисячі лошат! Лошата у нас є. їх у нас — хоч греблю ними гати. Там у запорожців острови й плавні, пасовиська в них ого-го! От і будуть лошенятка пастися, а там, дивись, за рік-два-три наростуть із них запорожцям і коні! Оце й буде таке наше із Січчю замир'я. А ще, гетьмане, в подарунок низовикам відтарабанимо оцих-от наших татар з китайцями. А на додачу: на м'якеньких горбах верблюдів — наших вельмишановних неполоханих негритянок. Будуть негритяночки запорожцям і грати, і танцювати!.. — Яків підбив на тім'я чалму, підняв над головою вуса і, задоволений, глянув на Наливайка.