1*1*.
Тимошева наречена Оксана. Вона втопилася в Горині. Почорнілий Тиміш оббігав конем Острог і знайшов-таки шляхтича на базарі в корчмі. Одним замахом Тиміш розвалив йо|го відразу ж надвоє, на дві половини. Не вкладаючи шаблю в піхви, чорний, Тиміш проїхав примовклим базаром, виїхав за Острог, на містку зупинивсь, подививсь на те місце, де Оксана пішла під воду, й подався до Наливайка. Проминувши місток, Тиміш оглянувся на Горинь іще один раз, і коли оглянувся, то тут він його і помітив: вихорець з'явивсь і піднявся з наринської води, якраз з того місця, де, як бачили люди, кинулася в воду Оксана. Синій, як синій вогник, вихорець похитався на синій ніжці посеред синьої Горині, мов роздивлявся, де він і що, а потім побіг-погойдався до Тимоша. Водою до берега, верболозами і торфами, по теплому вже піску, завихрюючи над собою перших весняних бабок, вихорець ув'язався за Тимошем, і ось уже рік, як від нього не відставав. Не розлучався він з Тимошем і в походах. Ходив збоку при нім у Молдавії і в Трансільванії, курів по Угорщині, а потім і додому через Карпати. Десь він щезав, і його не ставало видно лише тоді, коли Тиміш рубався в боях. Коли ж після бою, мокрий, важкий, обліплений пилом, Тиміш разом з козаками падав на землю відпочивати, вихорець непомітно для всіх з'являвсь біля лиця Тимоша й починав його обвихрувати-обдувати. А коли хто з козаків і помічав вихорця, то думав, що це від вогнища синій димок або ж степова синя мальва...
Тепер вихорець біг поруч із Тимошем на його, Тимошеві, чати — господар сховається на бугрі в ковилі, а недалеко й вихорець приляже в порожнім жайворонковім гнізді або ж у прохолодній заячій ямці.
— Дивний хлопець, — сказав Дем'ян. — Поскакав і навіть не попрощався — лише вихорець за ним!..
— Бо ж ніколи йому, панотче, — заступився за чатового Петро Конашевич. — Такий у нього клопіт — за всім і всіми пильнувати.
Коні піднялися на горб, і тут, на горбі, Дем'янові, князеві й Конашевичу відкрився внизу круглий, як колесо, обперезаний возами й мажарами наливайківський табір. Над возами й мажарами незворушним білим туманом стояв будяковий пух. Протканий голчастим чорним насінням, клейкий будяковий пух поналипав на обіддя коліс, на дишла, на покинуту кінську упряж, на бойові козацькі лопати, що стирчали держаками з молочаю. Нишпорячи над возами, гибаючи хвостом, літала обліплена пухом сорока. І ніде ні душі. Дем'ян сполотнів.
— Де ж вони, де? Де ж та вчорашня Северинова перемога, коли з його табору диха могилою?! Де він сам? Де його військо?
Дем'ян і Конашевич сплигнули з коней і відтягли одного з возів убік. Віз зарипів, сорока злякалася, пролетіла над князем, що в своїй вовчій шубі вже забілів у пуху і, як сорока, став схожий на волохана.
Вони заїхали за вози, у табір, і зупинилися знову, бо Петро Конашевич натягнув повід і прошепотів:
— Гляньте, там он хтось наче є!
У запущеній глибині табору, куди показував Конашевич, за очеретяними, видно, що поспіхом зладнаними куренями, над трьома сірими повстяними наметами і білою повстяною, похідною, із золотим хрестом церквою на Дем'яна, князя і Конашевича дивилися чиїсь губаті, з виряченими очима зелені гадючі голови.
— Що за мана? — перехрестилися Дем'ян і князь, а Конашевич кинув з-поза плеча під лікоть рушницю.
Гадючі над наметами голови, побачивши в ризі і з мідним хрестом на грудях Дем'яна, а біля нього князя-волохана й палахкотливого в червоному кунтуші Конашевича, між собою переглянулись, облизались рудими на сонечку язиками і попригинались. Вони поховалися за наметами й затаїлись.
— Далі я не поїду, хай йому чорт! — сказав князь.
— Зачекайте мене. Я піду і розвідаю. — Конашевич зіпурх-нув з коня, зняв свого червоного кунтуша, кинув його на луку сідла й голубими у надвечір'ї чобітьми почеберяв, крадучись, з рушницею і шаблею в руках між куренями до сірих наметів.
Поки Конашевича не було, князь і Дем'ян обережно під'їхали до крайнього від них куреня, перевісились із сідел і заглянули в його сизу пройму. З куреня скаламученим тьмяним оком на них глянула пустка. Посередині пустки, збитий, мабуть, нашвидкуруч, стояв скособочений стіл і два біля нього ослони. Видно, за стіл і на ослони ніхто з наливайківців ще не сідав, бо молочай під ними темнів непом'ято... Раптом із куреня свиснув комусь ховрашок! Князь і Дем'ян здригнулися. Ховрашок свиснув удруге, і йому з готовністю обізвалися. У куренях жили ховрашки.
— Є! — стримуючи себе, зашепотів задиханий Конашевич.
— Хто? — ніби спросоння, запитав його князь.
— Наливайко! Він, ваша ясновельможносте, поруч! Перед своїм наметом! Поїхали! Тільки тихо. Тихо, бо там робиться щось таке, що невідомо й самому Господу!
— Що ви мелете, Петре? — зібрав губи Дем'ян. — Нащо Господа згадувати всує?
— Та я, панотче, не згадую і не мелю! От не мелю, їй-богу! Поїхали і подивитесь самі. Тільки тихо!..
Конашевич вискочив у сідло, вкинув руки у рукави кунтуша, і вони, князь Василь і Дем'ян, не знаючи до пуття, що роблять, посунули кіньми між ховрашковими куренями за нетерплячим спудеєм.
Вони проїхали курені й виїхали на невеликий майдан, до конов'язі, де, як у тумані, в будяковім пуху стояла церква, а трохи далі за нею — намети, їх було три. Ще перед майданом, не доїжджаючи до конов'язі, князь Василь і Дем'ян почули якусь дивну солодку музику, що відразу влилася їм у вуха й трималася там, ніби звучала у вухах завжди. Та музика музикою, а от носи князя Василя і Дем'яна стали витягуватись уперед і дрібно-дрібно ворушити ніздрями: від білих наметів текли пахощі перцю, гвоздики та смаженої на цибулі баранини.
— Ум-м-м... — Конашевич замотав головою, заплющив очі і став облизуватись.
Тепер князя, Дем'яна і Конашевича везли до наметів не коні, а вели їхні власні носи.
— Ці два проминемо і під'їдемо до того третього, — прошелестів Петро.
Князь Василь і Дем'ян слухняно й тихо протупали два намети, виїхали до третього й стали за ним впритул, але трохи збоку, щоб було видно, що там робиться...
Перед тим третім наметом, за яким вони зутгинилися, під урочистими, піднятими до хмар гадючими шиями і гембатими на них головами хижо височіли верблюди. Під зневажливими верблюдячими мордами, з яких раз по раз обривалися важкі клапті масної слини, в синіх, зелених і білих шалях грали на скрипочках чорні, смоляні жінки. Вони були такі чорні, що ніби повилазили з горянського лісового болота і не встигли обсохнути. А на жовтому килимі танцювало четверо іще чорніших і тонких, як лошачі ніжки, панєнок. їхні імлисті, як чавунні ядра важких фортечних гармат, груди переважували до землі, так що танцівниці, здавалося, ось-ось мали попадати на килим. Та панєнки не падали, бо відкидали назад, на запліччя, голови для рівноваги й разками білих, як затверділий різдвяний сніг, молодих зубів усміхались до неба. Дивлячись на оцих пересмолених жінок, князю зробилося гаряче. Срібна його брова посунулася на око, і око змружилося, ніби лягло на мушку рушниці... А довкруг танцівниць з паруючими тарелями у руках, з настовбурченими, запханими ззаду за пояси піками, стояли розкосі, з кісками на потилицях, в жовтих халатах безмовні воїни.