— Імператоре! — підняті з землі до Наливайка очі У Пу молодо мерехтіли. — Царю! Поки невірні халамидники сплять, нам саме раз у Китай! Розвертайся і гайда, поїхали! Гарби й кантари у нас наготові!..
— Почекайте, дідусю! От я зроблю з халамидниками одну невеличку справу, а вже тоді.
— Царю! — сказав У Пу. — Коли твоя справа є невеличка, то ти можеш дозволить собі не робити її зовсім.
— Та все-таки, дідику, я ще зроблю її. А поки що накажіть зсадити мене з верблюда, бо не знаю, як з нього злізти...
Євнух переклав. У Пу щебетнув до своїх. Четверо гостроверхих китайських воїнів піджовтіли халатами до Месії і схрестили над головами піки. Наливайко переніс ноги на один бік, підняв над табором руки, потягнувсь, аж заломило в кістках, й опустився на перехресті з небес на землю.
— Імператоре! — три волосини під губою У Пу тремтіли. — Поки все спить! І крику не буде! Поїхали у Китай!
— ...у Китай — перекладав євнух.
Оливка, слухаючи старого, нетерпляче мотав за спиною пальцем, ніби тягнув і намотував ті три дідові з бороди волосини собі на палець... Жбур, Шийка, Шостак і Конашевич, а з ними біля намету і князь, тупилися під ноги, впівока зиркали на Месію й мовчали, аби своїми голосами, чужими для верблюда, його не дратувати, бо вже й так було видно, що ногатий назбирує за щоками слину.
Згори, з-за Дністра, потягнуло далеким димом. Смалений подих поліз по сонному війську, і козаки — сотня за сотнею — пролупали червоні очі. Голота заводила носами, занюхала, понюхала один одного, чи не горять вони, та коли побачила біля конов'язі спокійного гетьмана і старшину, покотом повалилась на землю. Наливайківці захропли знову, та вже не як коні, що дивляться сни все життя на підковах, а лягли на боки, на спини й на животи, як люди...
Зачувши дим і ніби з нього тонке калатання монастирського дзвона, Наливайко остережливо глянув на Жбур а. Петро Жбур — на Северина. Заводила ніздрями й Жбурова за ним сотня.
— Не там? Не звідти? Не з монастиря? — запитав Петра Наливайко.
— Та наче й ні, — відповів йому Жбур.
Та ось дим перепах чи перемінився річковий вітер, і на тому вапняковому березі з'явилися вовки та лисиці. З підібганими хвостами, оглядаючись позад себе на ліс, вони позіслизували у воду і попливли. Допливши до середини Дністра, звірі зачули людей і перед собою. Обернувши одне до одного писки, вони притишились і завагалися — плисти чи ні? Тоді сірими й жовтими снопиками з тривожним скімленням і кавуканням смиконули серединою річки за течією.
— Що б це могло означати — дим, і звірина тікає? — спитав гетьмана Конашевич.
— Це означає, що готуватись нам треба до нового побачення з Жолкевським чи з Газі-Гіреєм. Або ж знову і з тим, і з тим, — ловлячи носом дим і дивлячись на вовків і лисиць, иідповів Конашевичу Наливайко й обернувся до Жбура. — І Іоловина твоєї сотні нехай береться за військо й за руки-ноги нехай переносить його в холодок, в курені. Бо перепряжаться хлопці на сонці й будуть як перегорілі в печі коржі. І [очманіють. А виспатись треба добре.
— І що — перетягувати нам на собі усе військо?! — показав дірку від зуба Жбур.
— Ні, Петре, через одного! — потемнів Наливайко.
— Так і мої ж, гетьмане, хлопці не спали. Вони, як і всі... —Жбур недоговорив. Його перебив гетьман:
— А де ти з сотнею був позатої ночі, вже після бою, поки ми тут очухувались, стругалися та копалися з табором, з куренями? Де ти з сотнею цілу ніч вишивав?
— У китайців... — тяжко відповів Жбур.
— Хиляли по чарочці?
— Було... — ще тяжче мугикнув Петро.
— А по тому? Де передрімували?
— Не знаю...
— Як не знаєш?
— Бо я сотню покинув, і чорт заніс мене з принцесою в монастир...
— І за це лиш одне, за це лиш одне мало тебе, Петре, прибити?
— Не мало... — опустив носа Жбур і встромив острога Куріпочці мало не в серце.
"Тепер терпи-натерпайся", — подумав Куріпочка.
— І ти хочеш іще балакати? — розгорявсь Наливайко.
— Не хочу...
— Так от, другу половину сотні бери і печи з нею в степ. Об'їдь чатових, підвези їм харчів і понюхай ближче цей дим, що тягне. Одвідай і монастир. Що ти ігумені обіцяв?
— Гармату.
— Яку ще гармату? — спалахнув біля Жбура Шостак. — У нас їх, гетьмане, у самих кіт наплакав!
— Одвези ігумені гармату і бочку пороху, — продовжував Наливайко. — Й зав'юч коней борошном.
— Скільки борошна? Скільки мішків? — за Шостаком тепер вихопився Оливка.
— Не тобі, Семене, ггатати мене. Я питаю тебе — скільки? Оливка, як Жбур, похилив голову:
— Плакало наше борошно...
— Плакало не плакало, а двадцять мішків зав'юч! — і Наливайко знов обернувся до Жбура. — І прихопи, Петре, ті кошми, що нам дали молдавани. Монашкам і тим, хто з ними тулиться в монастирі, кошмаки знадобляться... А де, панове, подінемо наших чорних панєнок?
— У монастир їх, гетьмане! Здихаємо до гурту! — виглянув з-поза верблюда своїм коником Яків Шийка.
— А може, Якове, як ти радив раніше, — відпровадимо наших любих супутниць на Запорізьку Січ? — торкнув вусами тиху посмішку Наливайко.
— Ні, гетьмане. Я тепер передумав. Бо запорожці, як тільки побачать, що Наливайко прислав їм на Січ жінок, та ще й не яких-небудь, а як сажа чорненьких, то, їй-богу, подумають, що це над ними насмішка.
— То в монастир? — освітлений усмішкою, перепитав Наливайко.
— У келії наших галочок! Там буде їм веселіше! І до нас, як-не-як, а панєночкам буде ближче. Бо все воно, коли ближче, то ближче!
— Тоді буде так, як думає Шийка! — здався Якову Наливайко. — Відправляємо негритяночок у монастир!
Шийка розцвів по вуха! Від гетьманової похвали чи, може, від нежиті з його гачкуватого носа вискочила радісна булька, якої, звісно, він не чекав. Та вискочила, проклята, й осоромила перед товариством! Шийка збив її канчуком і заховався конем за Месію, аби висякати свого невірного носа.
— Перекладіть про панєнок У Пу, і хай дівчата збираються, — звернувся Наливайко до євнуха.
Євнух переклав. У Пу посмутнів й хитнув волосинами.
— Гетьмане! — знову з-поза верблюда метлянув шиєю Шийка. Підтриманий Наливайком щодо своєї розкішної думки про монастир, він і його язик засвербіли думкою вже новою. — Гетьмане! Прийшло мені в голову ще й отаке: не половинь нашої сотні. Пошли нашу сотню чатувати Дністер і степ, а військо у курені нехай поперетягують на собі тата-