— З червоною хною! Для твоїх, щоби росли на здоров'я, вусів!
Яків зігнув шию, та не розрахував і замість щоки поцілував Аббаса в червону бороду.
У супроводі крутоплечих, з оголеними ятагами, крутошиїх агланів Наливайко вийшов на розцвічений фесками і чалмами двір. Тулумбаси забили гучніше. Попереду Наливайка ступало двоє салердар-аги: один ніс попереду себе срібне сідло, а другий тримав на витягнутих руках позолочену шаблю. Конашевич, ступаючим босоніж по розтолоченому піску, підвів гетьманові Резі. Один салердар-ага миттю коня осідлав, а другий передав Наливайкові шаблю. Тулумбаси зашаленіли. До них підпряглися бамбукові труби, і муедзин, що виглядав у віконечко з мінарету, швиденько заткнув собі пальцями вуха та сховався.
Наливайко взяв повід нового свого коня і ніби несамохіть зустрівся поглядом з важкими очима татарських беїв і мурз, що пасли молоду Наливайкову силу: високий його — на дві голови вищий від гриви коня — зріст, поставу, ходу, а найголовніше — руки, що впали в очі усім. Коли Наливайко прийняв подаровану ханом шаблю, то вищий татарський і турецький військовий цвіт — усі тут присутні турки і татари не могли не помітити Наливайкових рук: пальці у Наливайка були прямі, тонкі і гнучкі, як на картинах у стародавніх китайців, а самі кисті довгі, широкі й також тонкі, ніби народжені для боріння і шаблі. Беї і мурзи вже не дивилися ні на Резі, ні на срібне сідло, ні навіть на самого Наливайка — вони бачили тільки його руки. Дивлячись саме на них, ханські воєначальники захмукали й підібрали під вуса губи... Наливайко привітно кивнув очаківському гарнізону, взявся за луку сідла, передихнув, підтягся і вискочив у сідло сам. Білогривий Резі козирнув вухами, покосився на нового, в синцях господаря, запам'ятав його і, оминаючи мечеть, рушив із верхнього двору. Труби хропли, а тулумбаси репали... І тут Наливайко зі свого Резі, а Шийка зі свого Шийка і Конашевич з Рябка побачили, як глиняною вуличкою у компанії кіз і віс-лючків, зі шлеєю через плече, запряжений у гарбу, в червоній з китичкою фесці, при двох на поясі ятаганах сунув до них Петро Жбур. А на гарбі, обкладений із боків динями, вистромивши через полудрабки свої копита, лежав на спині і ледве дихав Куріпочка — Петро його віз із собою.
На четвертий день під вечір, поволі минаючи сумні підхмарні могили, сумною по небокрай ковилою, Докія, а з нею жінки, молодиці, дівчата та монашки, передаючи одна одній із плечей на плечі дітей, знайшли нарешті собі затишний прихисток-від-починок: обліплену заячою капустою і лишаями, а зверху порослу терновинням і глодом печеру. Високій, розлогій печері при березі степової ріки Докія з жінками та дітьми лише пораділи. Та й з неба почало налягати дощем. Дітлашня попадала спати. Звалилося і жіноцтво. Докія позабирала в дівчат рушниці, прихилила їх до кам'яної стіни, перенесла під неї і клумаки з харчами і, поки ще видно, розгляділася. У печері було тихо, як у церкві. Кам'яне ніжне повітря пахло сухим чебрецем. Докія провела перед собою руками, обійняла повітря і ним умилася. Умилась і сама собі засміялася, бо хто ж повітрям умивається?.. "От осяду з жінками і дітьми тут, у печері, й будемо жити. А ви, — подумала, посміхаючись, Докія про запорожців і про Омеляна, — будете ще проситися до нас у гості! Та чи ми вас до себе ще пустимо! Пустимо так, як ви нас пустили до себе, на Запорізьку Січ!.. А там побачимо, кому буде гірше — чи нам без вас, чи вам без жінок? Подивимося, хто до кого прибіжить першим?.." Так вона подумки говорила і посміхалась, аж коли відчула на своїх щоках Омелянові губи. Омелян любив цілувати Докію в щоки... Кров у ній заспівала, наче колись уперше, давно, і очі сповнилися до Омеляна печерним світлом—аби він бачив! Та він не бачив. Курінний отаман Запорізької Січі Омелян Горош-ко саме в ту мить гострив шаблю та поглядав на Дніпро. А Дніпро з-поза скель поглядав на нього. Омелянові було не до жінки. Як це Докія знала! Знала, і через те кров у її осінньому тілі затуко-тіла жаркіше, й вона притулила остудити щоку до кам'яної стіни. З річки в печеру влетіла чайка, обвіяла Докію крилом і вилетіла. Лишилися в кам'яному повітрі лише білі спалахи від її крил.
Жінки та молодиці вві сні постогнували, а дівчата і монашки скрикували. Малеча ж, як жолуді, лежала без руху. "Треба їм ггщстелити, аби не так було твердо на голому камені... Піду накошу в березі лепехи, та уперед розпалю вогнище, щоби їм спалося тепліше". І ніби Докії у відповідь, перед нею, як заходити у печеру, під стіною праворуч, зацвічене де-не-де жовтими братчиками, зачорніло від давнього чийогось вогнища попелище. А біля нього, у кам'яному заглибленні, наче в коморі, освітлені прощальним вечірнім світлом, із потрухлявілими сокирищами лежало кілька кам'яних сокир, крем'яні ножі, скребла і кістяні, для полювання на рибу, тризуби. Все це знаряддя було розкладене так дбайливо та ретельно, що, подума-лося Докії, не за німою і вже неживою пітьмою тисячоліть жили ці первісні люди, а ніби вчора пішли з печери на Запорізьку Січ у козаки або ж подалися до Наливайка в повстанці... Докія зібралася йти по паливо, як раптом відчула, що на неї хтось дивиться. Вона оглянулася, підняла голову догори — ніде нікого. Правда, високо угорі на стелі, на кам'яних її виступах, дрімали сови. Та совам було байдуже, хто під ними тут ходить, — первісні люди, Докія, чи хто, — і ні на кого вони не дивилися. Та все ж таки хтось її поглядом пас! Докія підійшла до стіни, взяла на всяк випадок рушницю і — відсахнулася! По стіні, простягнувши з відчаю хоботи, бігли мамонти, а за ними, в накинутих на одне плече розвітрених шкурах, із довбнями у відкинутих за плечі руках, босі та довгоногі, гналися носаті чоловіки! І першим із них біг її Омелян! Він на Докію і дивився! Та навіть і не дивився, а лише косив оком!..
Докії зробилося моторошно, і вона із печери вибігла. Вибігла, і відразу ж холодною, як вишня, краплею упав їй на губи дощ. Лепеха в берегах під вітром завовчилась, а саму річку хапкою мітлою почав замітати вітер. Вовчив вітер над могилами й хмари, і з-поза них порскали блискавки, хоча грому і не було. Від Докії і лепехи вітер перевітрився на той берег ріки, припав до степу з розгону й погнав його між могилами в блискотіння — ковила засивіла сивіше.