Довгий цілунок. Коли ж вони розходяться та підводять голови, на очах в усіх Радощів бринять сльози.
Тільтіль (здивований). Чому ви плачете?.. (Обводить очима інші Радощі.) А! Ви теж плачете... Чому в усіх сльози на очах?..
Душа Світла. Тихо, дитино моя...
Завіса.
ДІЯ П'ЯТА Картина десята
Царство Майбуття
Неозорі зали Палацу Лазуру, де Д і т и чекають свого народження. Нескінченні ряди сапфірових колон підпирають бірюзове склепіння. Тут усе, від світла та плит із лазуриту й аж до далеких арок у млистій глибині сцени, всі великі й найдрібніші речі — надприродного яскравого блакитного кольору. Тільки капітелі й цоколі колон, замки склепіння, кілька сидінь і округлих лав — із білого мармуру чи алебастру. Праворуч, між колонами, — велика опалова брама. Ця брама, стулки якої наприкінці картини прочинить Час, відкривається на Теперішнє Життя та Пристань Зорі. Скрізь у залі повагом лине сила-силенна дітей, убраних у довгий лазуровий одяг. Деякі бавляться чи прогулюються, інші гомонять або мріють. Чимало спить, чимало між рядами колон працює над майбутніми винаходами. Всі їхні знаряддя, прилади, які вони майструють, рослини, овочі та плоди, котрі вирощують або збирають, — тієї ж таки надприродної осяйної блакиті, що й увесь дух Палацу. Між дітьми снує сюди-туди кілька високих постатей величної та мовчазної краси, які нагадують янголів, убраних у яснішу голубінь.
Ліворуч, крадучись, увіходять, а тоді переховуються між колонами переднього плану, Тільтіль, Мітіль і ДушаСвітла. їхній прихід спричиняє певне пожвавлення серед Дітей Блакиті. Ті хутенько збігаються звідусіль і юрмляться довкола незвичайних гостей, із цікавістю розглядають їх.
М і т і л ь. А де ж Цукор, Киця й Хлібчик?.. Душа Світла. їм сюди зась. Як вони знатимуть Майбутнє, то не коритимуться більше. Т і л ь т і л ь. А Пес?..
Душа Світла. Йому теж не слід знати, що чекає на нього за кілька століть... Я замкнула їх у церковному склепі...
Т і л ь т і л ь. І де це ми?..
Душа Світла. Ми в царстві Майбуття, серед іще не народжених дітей. Оскільки завдяки Діамантові нам усе ясно видно в цьому краї, який люди не помічають, певне, саме тут ми знайдемо Блакитного Птаха.
Тільтіль. Еге ж. Птах має бути блакитний, адже тут скрізь блакить... (Роззирається довкола.) Боже! Яка ж тут краса!..
Душа Світла. Поглянь: до нас біжать діти...
Т і л ь т і л ь. А вони не сердяться?..
Душа Світла. Анітрохи. Ти ж бачиш — вони всміхаються, тільки ось дивуються.
Діти Блакиті (їх збігається дедалі більше). Живі Діти... Ходіть подивіться на Живих Дітей!..
Тільтіль. Чом це вони звуть нас "Живими Дітьми"?..
Душа Світла. Бо вони поки не живуть...
Т і л ь т і л ь. А що ж вони тоді роблять?..
Душа Світла. Чекають часу свого народження...
Тільтіль. Часу народження?..
Душа Світла. Авжеж. Усі діти, народжені на Землі, надходять звідси. Кожне чекає свого дня... Коли Татусі й Матусі забажають мати дітей, вони відчиняють оцю велику браму праворуч, і малеча спускається...
Тільтіль. Скільки їх! Скільки їх тут!
Душа Світла. їх значно більше... Та всіх не видно... Ти тільки уяви — ними треба заселити цілу Землю до кінця світу... їх не перелічити...
Т і л ь т і л ь. А хто ці високі блакитні особи?..
Душа Світла. Не знаю напевне... Кажуть, берегині... Подейкують, що вони прийдуть на Землю після Людей... Але розпитувати їх не можна...
Тільтіль. Чому це?
Душа С в і т л а. Бо то таємниця Землі...
Тільтіль. Аз малятами можна поговорити?..
Душа Світла. Авжеж. Треба познайомитись... Диви: оцей цікавіший за інших... Підійди до нього, побалакайте...
Т і л ь т і л ь. А що йому треба сказати?..
Душа Світла. Будь-що. Розмовляй, як із другом...
Т і л ь т і л ь. А поручкатись із ним можна?
Душа Світла. Певна річ. Він тебе не скривдить.
Ну ж бо! Не соромся!.. Я залишу вас самих, вам буде вільніше... До речі, маю погомоніти з отією Високою Блакитною Особою...
Тільтіль (підходить до Дитини Блакиті та простягає їй руку). Добридень!.. (Торкається йога блакитного одягу.) Що це в тебе?..
Дитина (легко торкнувшись Тільтілевого капелюха). А це що?..
Тільтіль. Це?.. Мій капелюшок. А в тебе капелюха нема?..
Д и т и н а. Ні. А нащо він?..
Тільтіль. Щоб вітатись... А ще, щоб, коли зимно... Дитина. "Зимно"? А що таке "зимно"? Тільтіль. Коли тремтиш отак: "бррр!", "бррр!" а тоді хукаєш на руки, а тоді руками робиш отак... Щосили тре руки.
Д и т и н а. А на Землі зимно?.. Тільтіль. Буває — взимку, коли нема вогню. Д и т и н а. А чому це його нема?.. Тільтіль. Бо він дорого коштує. Потрібні гроші, щоб купити дрова...
Д и т и н а. А що таке "гроші"? Тільтіль. Те, чим розраховуються... Дитина. А...
Т і л ь т і л ь. У декого вони є, а в інших нема... Дитина. Чому це нема?..
Т і л ь т і л ь. Бо небагаті... А ти багатий?.. Скільки тобі років?..
Дитина. Невдовзі народжусь... За дванадцять років. А народжуватися добре?..
Тільтіль. Ще б пак!.. Це весело!..
Д и т и н а. І як це тобі вдалося?..
Т і л ь т і л ь. Не пам'ятаю вже... Давненько те було...
Дитина. Кажуть, Земля і Живі — все те дуже гарно.
Тільтіль. Еге ж, непогано... Там пташки, тістечка, іграшки... Дехто все те має, а хто не має, може дивитися на інших...
Дитина. Кажуть, за брамою чекають Матері... Вони добрі, еге ж?
Тільтіль. Ще б пак!.. Вони від усього кращі!.. І бабусі теж... Та вони швидко вмирають...
Дитина. "Вмирають"?.. Що це таке?..
Тільтіль. Отак, одного вечора йдуть і вже не повертаються...
Дитина. Чому?..
Тільтіль. Хіба ж я знаю?.. Мабуть, нудьгують... Д и т и н а. А твоя теж пішла?.. Тільтіль. Бабуся?..
Дитина. Мати чи бабуся — звідки я знаю?..
Т і л ь т і л ь. Е, ні, це різні речі... Спершу відходять бабусі. Це вже дуже сумно... Моя була така добра...
Д и т и н а. А що це в тебе з очима?.. З них падають перлини?..
Т і л ь т і л ь. Та ні. То не перлини...
Д и т и н а. То що це?..
Тільтіль. Нічого. Мене трішки сліпить оця блакить...
Д и т и н а. І як це зветься?.. Тільтіль. Що?.. Дитина. Те, що крапає... Тільтіль. Нічого. Трохи води... Д и т и н а. То вона тече з очей?..
Тільтіль. Так, часом. Коли плачеш... Д и т и н а. А що таке "плачеш"? Тільтіль. Ая не плакав — це все через оцю блакить... А коли б оце заплакав, було б так само... Д и т и н а. А плачуть часто?