Стояв так не годину,
< хтозна-скільки... >
Аж загудів гладкий далекий дзвін.
Карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні.
Забув Сковорода неділю,
забув себе, <і місце > годину й час,
лиш все <мі[нився] у> в лиці своїм мінився,
<та з одного на друге місце перебігав >
<та з одного перебігав на друге місце, обороняючись, >
мов дзвони ті
то вороги були <його>
<і все його били, били били,
мов догматами забить хотіли живую душу
одступника. І що дивніше — найперша Софія
ударила>
і били його, били <його>,
догматами сухими забивали
< любителя свободи одступника. І що дивніше — перша
вдарила Софія >
< свободи любителя одступника >. І що дивніше —
перша вдарила Софія.
І древнє своє ластовиння
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Кя 1257, арк. 1)
[II. RISOLUTO. FINALE]
<М'ягкою> < Дебело-огрядна княгиня >
<бані золоті, мов груди голі, в небо випнула >
<А через > <Київ>
<до неї Михайлівський на сонці ржаво рже.>
< Софія теж>
< Софія ж жовто-блакитне ластовиння попудрила туманом,
попудрила, нову прибрала одіж>
Софія ж,
древпє своє ластовиння попудривши,
< підперлася оградою > вона підперлася оградою,
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
< Софія пір'я дере і все розказує,
як вона то колись дівувала >
Нум драти пір'я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвоні у танець, візьмуся в боки <я> —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками одбивала.
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність,
<бо народ держати
треба було>
<бо народ держать було в покорі треба >
бо треба було <народ держать >
народ держать.
< Софія теж. Не ви [терпів Сковорода]
Ну нехай... >
1. Не видержав Сковорода:
<б[решеш]> Софіє, не бреши! не вдержиш
народу цим.
Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість < проста > красна,—
та не по-темному, а просто.
Не через двісті — через чотириста, а буде!
Не видержав Сковорода й побіг,
побіг униз,
через торжища,
пішов понад Дніпром,
все далі, далі.
А вслід йому "анафема" кричали дзвони
і смрадний дух десь із Подолу доганяв,
і гнав його на села — туди,
<де ще майбутнє
туманом окрите >
<де ще майбутнє
з туману ледве вибивалось >
де ледве ще з туману
майбутнє вибивалось.
А ген за полем, [за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.]
< Тільки Андріївська не дзвонила >
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка <во[на]> <вона>, стояла
над горою.
Стоїть, не журиться —
упасти не впаде:
кріпкий під нею чорний горб,
<аби тільки > як не дзвонить, то видержить.
<То ж> цариця поставила в знак приязні киянам —
< своїм > < мовби > немов хотіла цим сказать,
що Україна
отак в Москві над кручею, над прірвою поставлена.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
<на сто літ підеш> на віки пійдеш в прірву,
дощенту рознесем!
<А сльози >
День хирявий, хмурний, хмаристий.
<Київ> І кволий Київ
ворушиться в тумані,
як сонний.
Здається, світ увесь заснув у лжі, в неправді,
у насильстві.
А дзвони гудуть,
а дзвони присипляють:
Спи, спи, < нічого боятись > місце добре, нічого
боятись.
<Отак> з[аспи...] спи.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. З, 2, 3 зв.)
<І враз йому війнуло трупом.
Козац[ьке тіло пригадалось] >
І відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття —
Іди! іди! — хотів їй крикнуть <на весь світ>,
а мо' й кричав,
та тільки голосу не чуть було,
як у <того> козака,
що у рову він бачив.
— І-ди, не муч мене, іди.
< Марія ж тільки усміхалась >
< Чоловік > < Офіцер > Чоловік підійшов,
брязкаючи шаблею.
— Ось, любий, мій учитель,— і зареготала.
І обоє, взявшись за руки,
нахабно дивились
на Сковороду,
і тільки в Марії
в очах — огонь
мигне
і згасне.
(ЦДАМЛМ, ф. 464, т. 1, № 1257, арк. З зв.)
<Зараз! — > Враз озвалося луною проти нього.
Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
За пустирем <бундюч[ний] >
бастіон у небо < виріс >, як струп, виріс,
частоколом наїживсь,
Гарматами <як собаками озливсь >
<як собаками, мовчки озливсь >
мовчки, як собаками, озливсь.
Озлились на майдані козак і москаль:
слова кресали, як шаблюки,
і одкидали огонь на товпище,
що вже почало курітись
< (Зараз, товариство, бо буде пізно, зараз!) >
А за Голосієвим раз по раз бухало і розбухало,
і шепотіли люде, прислухаючись
хто з радістю, хто з жахом:
хлоп? — не буде хлоп!
<Зараз, товариство, бо буде пізно, зараз! >
Наростай, могутня хвиле! <наростай> *
<Чорна земле, розвернись! > *
Розвернись, чорна земле! *
Знеси, зруйнуй і поглинь *,
потопи білу гниль! *
І знову < жіноча > постать блакитна
< поміж товпищем, між москалями, мов самосійний будяк,
немов будяк, якого не викорениш ніяк
і далі огинці поза валами древніми >
на хвильку поміж товпищем, між москалями,
і далі —
огинці
поза валами древніми
< хотів >
скрізь
шепотом,
злодійкувато.
Якась сила непереможна < потягла його за нею.>
за нею <його> потягла його.
Софія вслід <йому> ревниво заблищала.
Коло Львівських воріт
згубив з очей.
Там знову < товпище і> москалі.
І мовчки злилися гармати на чернь,
в якій <уже> фітіль <курівся-догоряв> от-от, здається,
догоряв...
Так смішно стало, як почув лірника,
<Сщо його псальму співав > що співав його псальму
про мир душевний,
про птицю-голубицю.
Як він далеко <від цього одійшов!>
тепер від цього.
Наростай, <наростай> могутня хвиле, <наростай!>
<Чорна земле, розвернись!> Розвернись, чорна земле!
< Потопи й поглинь
білу гниль!>
Знеси,— зруйнуйпоглинь,
потопи білу гниль!