Сковорода (симфонія)

Страница 33 из 83

Тычина Павел

Прийшов до того місця, де Київ з гори
мов сон предивний.
<І зразу почув:
заглян[е униз] > < глянув униз — >
Глянув униз —
< немов >
і заходила гора,
мов корабель <у> на бурю.
< Одне розумів: > < Охляв він > "Охляв,—пробігло
в голові,—
зайти б до приятелів і стравою підкріпитись",
але зараз же якийсь дух його підняв на ноги
і руки хтось піддержував <мов> як на горі Мойсея анголи;
< тільки в>
<нс треба, не треба >
< сьогодні щось важніше є, приготуватись треба >

ні, ні, <о ні,> нікуди не піду, приготуватись треба.
Приготуватись треба?
І сам не розумів, <що йому> про що душа віщує.
<Аж тут>
Поділ розсипавсь при воді
і торгував і метушився,
Дніпро ж немов стояв на місці,
сліпий-сліпий та більмастий,
і не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати —
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до <Москви> Лизавети, до Малоросії любителів
<й мов Піфію по [чув] >
А з Подолу <тумани все йшли> туман вставав
<мов піфію >
<і трупний запах розносив по всьому Києву >
і трупним запахом одурював Сковороду,
мов піфію...
Приготуватись треба.

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, М 1257, арк. 4—6)

[І. ЛІЗОШТО]

Не помічав ні люду, ні вулиць,
на Либеді бистрин прозорих,
що довго його все проводжала, < заводячи вербичками сюди,
туди, в ярочки; >
вербами заводячи сюди, туди, в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні < спеки городської>
суєти міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому <з панами криваво упоратись, >
піднять безщасних,
[• •]
<як> Як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день той треба,
зараз!
— Хлоп? — не буде хлоп!
Прокинувся од дум.
< Перед ним над пустирями> Над пустирями
<бастіон бундючно набакир із'їхав,
гарматами витріщивсь,
рушницями наїживсь:
Ей ти, куди, обходь! >
бастіон гарматами наїжився.
До бастіону бігла жінк[а] *,
а за ним 1 два козаки *.
1 Напевне, треба: "а за нею два козаки".— Ред.
Внизу <ж> *

< сперечались москаль і козаки >
там сперечалися москаль і козак.
Під ними ж Золоті ворота
засипані були землею,
як і вся воля козацька, що крізь <неї> них проходила.
Слова кресали, як шаблюки,
і одкидали огонь на товпище,
що вже почало курітись...
<А скрізь по Києву мов ревище ревіло,
мов заворушення якесь >
А за Голосієвим раз по раз < ревище ревіло > бухало
і розбухало <небо>
і шепотіли люде, прислухаючись <до нього>,
хто з радістю, хто з жахом:
Хлоп? —
не буде хлоп!
За валами *
пробіг хтось *.
За ним *
два козаки з рушницями *.
І серце як рідній *

(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. 1, № 1257, арк. 7)
Непереможна сила потягла й його <туди> *
< Доволі наз [нущались] > < Пішов ліворуч,
де вали древні повз Львівські ворота
у нижній Київ вели.>
валами древніми *
повз Львівські ворота
у нижній Київ...
Софія вслід йому ревниво заблищала...
< Хотів з Подолом попрощатись >
<Київ, Київ, мов сон предивний >
<де вчився > <учився ж там він, жив
і в очі друга задивлявся > 1
Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори, мов сон предивний.
1 12 рядків пізніше перекреслені автором і замість них на
цій же сторінці написано подальші рядки.— Ред.
Хотів із ним <він> він попрощатись —
<і враз
несвідомо оглянувсь >
<і несвідомо оглянувся >
< жінка в сірому
за деревами збоку [стояла]
й довго> <жінка в сірому аа деревами
дивилася на нього,
познаючи>
<мов довго познаючи>
< учився ж там він, жив>
<і в очі друга задивлявся>
учився ж там і жив
і в очі друга задивлявся.
<І враз почув, як хтось пройшов повз нього,
і мов побачив — під горою
якаясь жінка в сірому кущами на гору пробиралась. >
< Глянув униз —
і заходила гора, мов корабель у бурю.>
< Заходила гора, мов корабель у бурю.>
Глянув униз —
заходила гора, мов корабель у бурю.
— Охляв! — проблисло в голові
<і спокушала думка
до приятеля зайти і підкріпиться стравою >
і спокушаюче перед ним пропливли
і риба на блюді, і хліб.
Але зараз же якийсь дух його підняв
і пелену розкрив майбутнього в тумані:
<на мить заблисло все кругом >
перед ним
на мить
заблисло все —
<побідні прапори і крики > побідні прапори кругом і крики,
а з < нижнього Києва, вигинаючись, чадом >
міста нижнього, димами вигинаючись, трупний смрад
пішов, як після великого побоїща.
Ще й гайвороння чорне.
<І зразу > І знов закрилось.
< Несвідомо
оглянувсь >
<І раптом несвідомо оглянувсь >
І — несвідомо оглянувсь.
<3а деревами >
З-за дерев
дивилася на нього жінка в сірому:
пізнать чи не пізнать?
<і, не рішивши, подалась кущами вниз,>
кущами подалась під гору.
О, хто <ти, хто ти, підожди> <вона> ця жінка, хто?
Та це я?
< минуле нагадала >
< Чогось Марія втілила у серці
і стала перед очі>
<Ту ж мить Марія виплила чогось
і стала перед очі>
< Марія глянула у серце
і стала перед очі>
Марія у серце, Марія,
в саме серце власкавила.
Яка вона тепер? і де?
<і стала голосом торкать
минуле>
Чи <принялись його слова в її душі> приняла його слова
народ <люби, люби> любить, любить свободу
і власності < зрікайсь > зрікатись.
Марія <глянула у серце>...
Глянув униз — і заходила [гора —]
< Марія глянула у серце >.

День хирявий, < хмарний > хмурний, хмаристий,
<але й крізь нього > <але й в ньому Київ
мов сон предивний. >
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і метушився.
Дніпро ж немов стояв па місці —
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
<чи до Малоросії любителів у Москву >
<чи до Москви, до Малоросії любительниці>
чи до Лизаветн в Москву, до Малоросії любительниці.
Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю
й яку я не бачу <й про яку я ніколи не чув>
< земле > — уся ти в неволі —
чорна у білих, <у білих чорна земле>
земле чорна.
Як став Сковорода —
усе забув од горя.
Стояв так не годину.
Все поривався говорить:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
Стояв так пе годину...
Аж загудів гладкий далекий дзвін,
карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні...
Забув Сковорода < неділю, царський день> <про царський
день> неділю,
забув себе, годину й час.
Лише в лиці своїм <усе> мінився,
мов дзвони ті,
то вороги були
і били його, били, <били,>
догматами <ду[пгу]> забивали.
І що дивніше —
<за царя молитись >
<за царицю молитись >
перша вдарила Софія.
Не витерпів Сковорода:
Софіє, не бреши!
< Народу > <цим не вдержиш. >
< Якраз в тобі почнеться нова церква,
нова премудрість красна, >
Народу цим не вдержиш.
<Зо сходу й од рік усіх, од всіх морів >
Прийдуть зо сходу <од землі, і морів >,
тебе зруйнують, рознесуть
і на твоїх руїнах нову премудрість <дат> <тут>
проголосять,
та не по-темному, а просто!
А ген за полем, за горою
Лавра богобоязлива
Одна тільки церква не дзвонила —
Андріївська.
Як лялечка, як панночка стояла над горою.
Стоїть — не журиться!
Упасти не впаде —
кріпкий під нею чорний горб.
Як не дзвонить, то видержить.
Цариця поставила в знак приязні киянам,
немов хотіла цим сказать,
що < Україна > < Україна вольних > < України вольний
ДУХ>
< вольний хлоп> < вольний люд> вольний дух
отак в Москві над кручею, над прірвою < поставлена >
поставлено.
Ось тільки задзвони,
збунтуй той чорний грунт —
навіки підеш в прірву,
дощенту рознесем!