Нарешті відчинив двері і, намагаючись не грюкати, обережно зачинив їх за собою. Йому здавалося, що хтось слідкує за ним. Хоча і тоді внизу, під час пригоди з поштовою скринькою, ніхто його не бачив, і на сходах, коли він біг додому, не було нікого. Проте серце його калатало так, що здавалося, от-от вискочить із грудей.
Ще хвилину тому світ був безнадійно нудний, сірий і безбарвний, мов нецікава доросла передача по чорно-білому телевізору. І раптом усе змінилося — телевізор став кольоровим, а передача таємничою і захоплюючою…
Таємниці…
Всі, звичайно, небайдужі до таємниць. Але Дениско ставився до них з особливим захопленням. Може, навіть надміру. Всюди йому ввижалися секрети і загадки. І він без кінця вигадував різні таємничі історії…
Мама, вже звикла до цього і казала, що Дениско, як виросте, стане, мабуть, або слідчим, або письменником-фантастом.
Та тут нічого вигадувати не треба.
Таємниця очевидна— "Цілком секретно"…
Сьома квартира… Сьома квартира…
Це якраз над ними на третьому поверсі. Він з батьками жив на другому у п’ятій.
Дениско прислухався. Спершу він не чув нічого. Потім пролунали чиїсь кроки… обережні… повільні… незвичайні…
Сидіти у квартирі Дениско не міг. "Треба піти на розвідку, — вирішив він. — Піти й глянути, що воно і як".
Знову ж таки нашорошивши вуха і сторожко прислухаючись, Дениско обережно розчинив двері і, тихенько прикривши їх за собою, навшпиньках почав підніматися сходами.
От і третій поверх.
Квартира номер сім…
Дениско підійшов до дверей. Затамувавши подих, прислухався. Щоб краще чути, повернув голову і майже притулився вухом до дверей. Погляд його ковзнув по табличці дверей сусідньої квартири. На табличці стояла… цифра сім.
Він подумав, що помилився і прислухається не до тієї квартири. Відсахнувся від дверей і глянув на табличку. Ні! На табличці теж була сімка.
Він розгублено закліпав і озирнувся навколо. На третіх дверях була дев’ятка. На четвертих — десятка…
На площадці було дві сьомих квартири. Восьмої не було зовсім.
Неймовірно! Дениско ущипнув себе за руку, — може, він спить і це йому сниться. Ні, не спить, — заболіло.
І враз двері однієї з сьомих квартир одчинилися, і на порозі з’явилася дівчинка — руденька, веснянкувата, з блакитними усміхненими очима.
Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного.
У Дениска був, мабуть, такий розгублений вигляд, що дівчинка не втрималась — засміялася:
— Тобі щось треба? — спитала вона.
— Ні-ні!.. Нічого!.. Я… я просто так!.. Нічого!.. — Дениско зірвався і, перестрибуючи через дві сходинки, кинувся униз…
2. ЗІРКА
Якщо хтось вам скаже, що у другому класі не закохуються — не вірте.
Звичайно, кохання у другому класі зовсім не те, що кохання доросле, про яке складають вірші, пишуть романи, ставлять п’єси й знімають кінофільми, котрі до шістнадцяти дивитися не можна. У другому класі, звичайно., не одружуються і заміж не виходять. Але як же назвати оте щемливе почуття, коли від одного погляду на кирпатеньку дівчинку з бантиком ви або червонієте, як помідор, або бліднете, як сметана, коли для того, щоб дочекатися, поки вона вийде гуляти у двір, ви відмовляєтесь від морозива, від зоопарку, від мультика по телевізору? Як назвати оте незбагненне почуття, що охоплює вас, коли ви піднімаєте з землі загублену нею перебивну картинку і з трепетом ховаєте в кишеню?
Цього весняно-літнього сезону Дениско закохувався уже двічі.
По-перше, у чорнявеньку реготушку, яка сиділа навпроти нього у вагоні метро і щось шепотіла на вухо своїй товстенькій подрузі, раз у раз зиркаючи на Дениска і захлинаючись від сміху. По-друге, у білявеньку мрійницю (так він її подумки назвав), що стояла біля вікна в універмазі і чекала на свою маму, яка приміряла у кабінці плаття. А Дениско ішов у цей час із своєю мамою купувати м’яч…
Але і те й те кохання було хвилинне, миттєве, без надії на продовження, і тому швидко минуло. Коли руденька визирнула із сьомої квартири, серце його було абсолютно вільне…
Дениско прогуркотів сходами і, гарматно грюкнувши дверима, кулею вилетів у двір. Голуби, що походжали на асфальті перед під’їздом, панічно захлопали крилами і знялися в небо.
Двір біля будинку ще не був до кінця впорядкований. Будівельне сміття, правда, вивезли, ями позакидали, доріжки заасфальтували… Але ще височіла посеред двору гора піску (видно, залишена для майбутнього дитячого майданчика).
Дениско перебіг двір і сховався за тією горою. Звідси добре було видно увесь будинок — білий, з оздобленими червоним гофрованим пластиком балконами. Оно, на другому поверсі, їхній — стоять прихилені до стіни Денискові лижі. А якраз над ним на третьому — отієї сьомої, звідки визирнула руденька. Це ж треба — та квартира якраз над ними! Як піднятися сходами на площадку, — перша ліворуч. Це ж треба!
Щось аж надто багато незвичайного. І "Цілком секретно", і дві сьомих квартири, і… і руденька. Такого вогненно — рудого волосся Дениско, здається, зроду не бачив. І таких променистих голубих очей… І такої усмішки… І… і взагалі…
— Зірко! — пролунало раптом так несподівано, що Дениско здригнувся.
Якась бабуся, що швидко підійшла, майже підбігла під балкони, дзвінко гукнула, закинувши голову.
— Зірко!
На балконі третього поверху — на отому, що над Денисковим, з’явилася руденька. Дениско навіть не здивувався. Він міг би заприсягтися, що навіть чекав цього.
— Зірко! — гукнула бабуся. — А кинь-но мені, сонечко, біле пластмасове відерце. Я морозива хочу купити на обід. Воно у другій кухні на шафці. Я підійду зараз під той балкон.
— Єсть! — гукнула руденька і зникла.
А бабуся подріботіла чогось за ріг будинку.
Здивований Дениско гайнув поза горою піску, щоб побачити, куди це вона.
І побачив: на балкон третього поверху за рогом будинку вибігла руденька Зірка, тримаючи досить величеньке біле пластмасове відерце. Простягнувши руку через бильця, кинула відерце униз. Бабуся одразу підняла його, привітно помахала Зірці і кудись побігла.
Тільки тепер Дениско збагнув усю незвичайність того, що він побачив і почув.
Яким чином руденька, що була на балконі, котрий прямо над їхнім, так швидко опинилася за рогом будинку, на балконі зовсім іншої квартири? Що означають бабусині слова "воно у другій кухні"? І невже руденьку звуть Зірка? Що це за ім’я?