Сьогодні все було таке дивне…
3. ОХ, ОТІ МАМИ!.
Ох, оті мами!..
Як важко щось від них приховати!
Все вони бачать. Все вони помічають. Все вони відчувають — будь-яку зміну у вашому настрої, навіть найменшеньку, зовсім незначну. А коли вас по-справжньому щось схвилювало, коли відбулося таке, що має неабияке значення, — критися годі й думати.
Але хіба розкажеш кому-небудь (навіть мамі рідній) про… про те, які променисті очі, яка незвичайна усмішка в руденької дівчинки?
Або про— "Цілком секретно"? Адже зазирати в чужі листи, навіть конверти, — це все одно, що читати їх, все одно, що підглядати, підслуховувати, нишпорити у чужій кишені. Це — ганьба! Мама говорила не раз. Тут вона тверда, як гірський кришталь, непохитна, невблаганна. Цього їй казати не можна. Цього вона не пробачить.
Ну, а дві сьомих квартири?
Тут, здається, можна не критися. Це факт очевидний, незаперечний. Було б дивно, якби він не вразив Дениска.
І коли надвечір прийшла з роботи мама і, тільки-но глянувши на Дениска, одразу спитала: "Що сталося? Що таке?"— Дениско знизав плечима:
— Не знаю… Дивина якась… Я знічев’я пішов сходами нагору, дивлюсь — а на третьому поверсі дві сьомих квартири. Чи то наплутано щось, чи хто його зна…
— А-а, — всміхнулась мама. — Я не встигла ще тобі розказати. На третьому поверсі живе дуже цікава сім’я. Велика. Складається аж з чотирьох поколінь. Вони, кажуть, жили у передмісті, недалеко звідси, мали власний будинок. Той будинок знесли, як забудовували мікрорайон. І дали їм квартиру в нашому будинку. Власне, не одну, а дві квартири — трикімнатну й чотирикімнатну. Бо їх же багато. І вони попросили будівельників ті квартири об’єднати, прорубати між ними двері. Отже друга сьома — то, власне, восьма. Але вони пригвинтили замість вісімки другу сімку, щоб підкреслити, що живуть однією сім’єю. І вся кореспонденція приходить їм на сьому квартиру.
Так он воно що! Тепер зрозуміло, чому Зірка так швидко опинилася аж на тому балконі за рогом і чому бабуся сказала про другу кухню… Дивна сім’я!
Дві квартири об’єднали в одну.
Неспроста. Мабуть, щось тут є. Ніхто ж цього не робить. А вони зробили.
"Цілком секретно"…
Такі слова просто не напишуть. Якийсь секрет, якась таємниця та є. Що ж воно таке? А може… може, у них там в одній з кімнат хтось замкнений…
— До речі,— сказала мама. — У них, я помітила, дівчинка твого віку. Дуже симпатична. Ти б з нею познайомився. Не так нудився б.
Кров кинулася Денискові в обличчя; воно стало враз червонішим, ніж отой гофрований пластик на балконі.
— Дуже мені треба! От іще!..
— Ну, дивись… Твоя справа, — знизала мама плечима і ледь-ледь усміхнулася.
Ох, оті мами!
4. СОН
Він стояв, як отоді, вдень, перед дверима сьомої квартири і, затамувавши подих, чекав. І двері відчинилися, і вона визирнула, і, як удень, спитала:
— Тобі щось треба?
Блакитно всміхнулася самими очима. А потім раптом сказала:
— А-а… Я знаю… Ти хочеш познайомитися зі мною.
Дениско відчув, як червоніє:
— Дуже мені треба! От іще!..
— Ну, дивись… Твоя справа, — знизала плечима руденька і почала зачиняти двері.
— Та ні… Ні… Я… — схаменувся Дениско.
— Так чого ж ти… Заходь! — і одним рухом вона широко розчинила двері.
Як це часто буває уві сні, він подумав: "Невже це насправді? Невже це не сон?" — і переступив поріг.
— Ну, давай знайомитися, — вона простягнула руку. — Зірка!
— Дениско! — Він потиснув її руку і відчув, що вона якась дивно гаряча.
Зірка всміхнулася загадково. І кивком голови вказала на двері, що вели у кімнату.
Дениско глянув — то були не двері, а величезний поштовий конверт, на якому проступали друковані літери: "Цілком секретно".
І враз літери зникли, і конверт зник. То вже були звичайні двері.
Зірка одчинила їх, і Дениско зайшов у кімнату. Кімната була величезна і зовсім порожня. Тільки у кутку на підлозі стояло пластмасове відерце, наповнене вафельними стаканчиками з морозивом.
— Ходімо! — сказала Зірка.
І вони проминули кімнату і зайшли в другу, таку ж величезну і так само порожню. І знову у кутку стояло пластмасове відерце з морозивом.
Дениско впіймав себе на тому, що йому дуже хочеться морозива. Але він швидше б проковтнув язик, ніж попросив.
Вони перетнули кімнату і зайшли в третю, таку ж порожню, з відерцем морозива у кутку.
— Чому тебе так звуть? — спитав Дениско те, що давно вже хотів спитати.
— А ти не догадався?
— Ні,— сказав Дениско.
— Бо я не дівчинка. Я — зірка. — І вона хихикнула, прикривши рота рукою.
— Як це? — розгубився він.
— Дуже просто, — Зірка вже була серйозна, не всміхалася. — Бо я живу отам, у космосі. — Вона показала вгору.
Дениско звів очі й побачив, що над ними не стеля, а темно-синє небо. І враз догадався:
— Ти — інопланетянка?!
— Авжеж! — усміхнулася вона. — Нарешті! Ну, до тебе доходить, як до жирафи.
— Тому й "Цілком секретно"? — з радістю вигукнув він.
— А як же інакше! От дивак!
— І всі твої родичі — теж?..
— Звичайно.
— А-а… тепер ясно.
— У вас що — всі такі, на вашій Землі?
— Які?
— Товстошкірі. Нетямущі… Але все одно, я дуже рада, що познайомилася з тобою. Мені так нудно. У всьому будинку або немовлята, або вже зовсім дорослі… А нормального школярського віку хлопців, з якими можна було б пограти у футбола, — жодного… Крім тебе.
— Ти — граєш у футбол? — здивувався Дениско.
— Аякже. У нас всі грають у футбол. І моя бабуся грає.
— Та ти що?! — Дениско аж підскочив, так йому це сподобалося.
— До речі, це ж я влупила м’ячем у поштову скриньку. Щоб вона розкрилася. І щоб випав лист із тим "Цілком секретно"… Щоб ми познайомилися… — Зірка дивилася йому просто у вічі і усміхалася так загадково, як можуть усміхатися дівчатка лише уві сні…
5. СУТИЧКА З ПІРАТОМ
Дениско прокинувся з почуттям радості. І хоча він одразу збагнув, що все те йому наснилося, радість не зникла. Навіть навпаки. То було почуття радісного чекання.
Він побачить сьогодні Зірку! Побачить і познайомиться. Просто підійде і скаже: "Давай познайомимось. Я твій сусіда з другого поверху, з п’ятої квартири. Мене звуть Дениско".
Доведеться їй простягати руку. Нікуди вона не дінеться. Вона ж не дика якась. Нормальна дівчинка. І всміхалася так приязно. Все буде добре! Звичайно, ніяка вона не інопланетянка. То тільки вві сні може таке примаритись. Але секрет у них якийсь є. Це точно.