І те, що руденька була втаємничена у загадковий секрет, робило її ще привабливішою, а знайомство з нею ще цікавішим. Дениско був певен: варто познайомитися з нею — і секрет розкриється сам собою. Дівчатка — вони балакучі. Секретів берегти не вміють. Дениско добре це знав.
Він рвучко підхопився з ліжка.
Мами вже не було.
Мама рано вирушала на роботу. Вона ще працювала у лікарні того району, де вони колись жили, і їй доводилось трьома видами транспорту (автобусом, метро і трамваєм) їхати у протилежний кінець міста. Правда, її обіцяли перевести ближче, але, як ви знаєте, це робиться не одразу.
На столі, накритий рушником, стояв сніданок і, як завжди, лежала записка:
"Дениску! Доброго ранку! Гуляй, дивись телевізор. Обід у термосах. Будь обережний. Я сьогодні трохи затримаюся. Піду домовлятися відносно роботи. Не сумуй, любий. Цілую.
Мама".
Обід мама завжди залишала йому у двох великих термосах. Хоч Дениско й був самостійною людиною і ще з дитсадка навчився давати собі раду, часто залишаючись сам удома, але до газової плити мама підпускати його ще боялася. Дениско, правда, вважав, що це зайві перестороги — він прекрасно міг би розігрівати собі обід, — але з мамою не сперечався. Коли їй так спокійніше, хай буде.
Дениско так поспішав, що, п’ючи чай, захлинувся й закашлявся. Йому нетерпеливилося швидше побачити Зірку.
І він побачив її відразу, тільки-но вибіг у двір.
Вона сиділа навпочіпки біля гори піску й будувала для малечі казковий замок. Коло неї стояли троє дошкільнят — хлопчик і дві дівчинки. Вони захоплено дивилися, роззявивши ротики.
Підходити й знайомитися було незручно.
Дениско спинився віддалік і теж став дивитися.
Зірка так захопилася будівництвом, що нічого не помічала і Дениска не бачила.
Нарешті вона підвелася. Одійшла і схилила набік голову, милуючись своєю роботою. Замок справді вийшов ловкенький — з вікнами-бійницями, з зубчастими стінами, шпилястою вежею (за неї правила дитяча піраміда) і червоним дахом (з пластмасового візочка).
— Хай замок поправить свою шапку. Набік з’їхала! — зауважив хлопчик.
— Не шапку, а дах, — усміхнулася Зірка, поправляючи візок.
— Ні — шапку! — вперто повторив малюк.
Дениско вже збирався підійти: це був чудовий привід для знайомства — похвалити замок, завести розмову.
Але не встиг…
Звідки він узявся, той Пірат на велосипеді, — хто його зна. Враз він з’їхав з асфальтової доріжки, на повному ходу промчав повз гору піску, зруйнував колесами замок і, щосили накручуючи педалі, зник за рогом.
Що вже казати про дошкільнят і Зірку! Навіть Дениско зойкнув од несподіванки.
Якусь хвилю Зірка стояла, завмерши від розпачу. А тоді, побачивши, як двоє дівчаток-дошкільняток одночасно уголос заревли, а за мить до них приєднався й хлопчик, сплеснула в долоні:
— От Карабас Барабас! Ну, нічого, не плачте! Ми зараз новий збудуємо.
Але до них уже бігли дві бабусі й мама, що сиділи й балакали на лавці біля під’їзду.
Вони дружно підхопили на руки своїх малят і, щось їм примовляючи, кудись понесли.
Зірка лишилася сама.
Вона обернулася й зустрілась поглядом з Дениском.
Треба було щось говорити.
— От Карабас Барабас! — повторив Дениско її слова і, не задумуючись, додав: — Ну, я йому! Він у мене знатиме!
Зірка всміхнулась, хотіла щось сказати, аж раптом пролунало:
— Зірко! Зірко!
З балкона третього поверху гукала бабуся:
— Біжи, серденько, додому! Ти мені потрібна!
Зірка так нічого й не сказала, тільки махнула рукою і побігла. А Дениско лише тепер усвідомив, що він сказав.
"Я йому! Він у мене знатиме!"
Яке безглуздя!
Що може зробити він, другокласник, здоровенному, на голову вищому за нього п’ятикласнику?..
"Цирк поїхав, клоуни лишились!"
Справедливі слова.
Кров кинулася Денискові в обличчя.
От уже справді — сам зробив із себе посміховисько. Познайомився, називається!
Нічого собі знайомство. Хоч на очі не показуйся.
Дениско побіг додому переживати.
Немає, мабуть, нічого гіршого, як відчувати, що сам себе пошив у дурні.
Препогане почуття!
Хоч лікті кусай, хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе.
Два дні відсиджувався Дениско дома. Не наважувався вийти у двір.
Які то були важкі довжелезні дні!
Крізь вікно він бачив, як катався на велосипеді Пірат. Як знову будувала Зірка дошкільнятам замки з піску. Як стрибала вона через скакалку в самотині. Їй теж ні з ким було гратися.
Звичайно, жили в будинку їхнього віку діти, але час був канікулярний. Всі десь відпочивали, гостювали. І доводилось нудитися.
Як картав себе Дениско за ті необережні свої слова! Але що поробиш. Слово не горобець, вилетить — не впіймаєш.
Вперше, відтоді, як вони поселилися, квартира здалася Денискові тісною…
А на третій день надвечір несподівано у двері подзвонили.
Дениско відчинив і побачив, як на підлогу впала застромлена у щілину записка.
На площадці не було нікого. Тільки відлунювали на сходах чиїсь швидкі кроки.
Дениско підняв папірець, розгорнув.
На аркуші із зошита у клітинку дівчачим почерком було написано:
"Проспект Вернадського 15, кв. 210.
Івашенко. Завтра, не пізніше — післязавтра.
Дуже потрібна допомога!
Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер з 16 до 18.
Тільки на мене не посилайся!"
В кінці записки була намальована маленька зірочка.
У Дениска закалатало серце. Вона! Звичайно, — вона!
Але що це за адреса? І чому треба дзвонити депутату? І що за дивні слова— "Тільки на мене не посилайся!"
Знову загадки.
Але що б там не було — вона написала йому записку! Сама написала! Значить, він їй не зовсім байдужий. Значить, вона думала про нього.
"Дуже потрібна допомога!"
Значить, вона вірить у нього! Вірить, що він може допомогти, здатен допомогти. Вірить, що він справжній мужчина (як каже іноді тато)!
Дениско кілька разів перечитав записку і, склавши її вчетверо, ховав у кишеньку сорочки. І, здається, саме від цього радісно залоскотало у грудях. Вперше у житті він одержав записку, та ще від дівчинки, та ще з якоюсь таємницею. Хто не знає зараз, що таке вагомість! Всі знають. З наймолодшого віку. Як починають щось розуміти і дізнаються про космос, про ракети, про космонавтів. Всі знають.