Розмова не клеїлася. Меланія слова не могла сказати, щоб не зиркнути на голову і не спитати в нього очима: чи так, мовляв, чи до ладу. Скульпторові було прикро за неї. Отака здорова, свіжа, напахчена одеколоном і в той же час зовсім безпомічна, безпорадна. Якби можна було, вона, безперечно, охоче згодилась би, щоб голова і говорив, і жартував, і позував замість неї, аби тільки самій збутися мороки. "Невже вона завжди така? — нервувався скульптор.— Невже не буває в неї отого... отієї іскри?"
— Скажіть, у вас є родичі, друзі? — запитав він, заходячи з іншого боку.
Меланія густо, до сліз почервоніла.
— Родичі є,— ледве чутно прошепотіла вона після паузи.— І друзі... Про яких друзів ви питаєте?
— Вона ще не заміжня,— бовкнув голова, неприязно глипнувши на скульптора.
Меланія горіла. Скульптор зрозумів, що дав маху, що з його боку безтактно було її питати про це.
Та хіба все передбачиш, хіба вгадаєш, звідки до неї підійти!
З якого боку не заходив, скрізь вона була не та, якою він хотів і сподівався побачцти її. Спробуй-но вихопи характер з цього хаосу недбалих ліній, кострубатих жестів...
"Усе це не те,— нарешті гірко визнав скульптор,— і мені,власне, тут нема чого робити. Вертатись треба, поки не пізно. Але як же тепер відкараскатись, як виплутатись з усієї цієї історії? Так, щоб і її не скривдити, щоб ніби нічого й не сталося... Адже вона, по суті, ні в чому не винна. Так само, як і я".
— Отже, Мелашко, ти маєш шанс,— весело сказав голова.— Колись тільки богинь ліпили, а це вже й до нас черга дійшла. Вперед прогресуємо. Хіба ні?
— Краще б ви взяли мою подругу... Ганю.
— Ганя Ганею, а ти теж не прибідняйся. Ліпись. Тепер перед нами ще одна проблемка: треба буде десь влаштувати гостя.
— Та я ненадовго,— обачно почав задкувати скульптор.— Можливо, що завтра й поїду.
— Як? — вразився голова.— За ніч виліпите?
— Ліпити я, власне, буду вдома, у своїй майстерні. А тут хіба що зроблю якісь заготовки,— в голосі його чулося виправдання.— У мене свій метод. Мені головне — побачити живу людину, закарбувати в пам'яті, щоб уже потім...
— Ну, це справа ваша,— перебив голова.— Не мені судити про ваш метод. Але влаштувати вас ми повинні... Зараз щось придумаємо.
— Що там думати,— м'яко втрутилась Меланія.— Коли вже до мене приїхали, то хай у мене й зупиняються. Хати не перележать.
— Ай справді,— похопився голова, який, очевидно, саме на це й розраховував.— У тебе просторо, спокійно, малих нема. Ти там уже прояви ініціативу...
— Не турбуйтесь. Не голодуватимуть.
Всі повставали. Скульптор рушив у куток до своєї валізи, проте Меланія виявилась спритнішою за нього: валіза була вже у неї в руці. Незважаючи на щирі протести гостя, жінка взялася нести його багаж.
— Коли вже взялася, то не випустить,— сміявся голова, випроводжаючи гостя на ґанок.— У нас такі кадри.
Легко і швидко ішла Меланія через колгоспне подвір'я. Скульптор з незвички ледве встигав за нею. У ці хвилини він почував себе немічним, підтоптаним і, більш ніж будь-коли, пристаркуватим.
В хаті у Меланії було як у віночку: тіняво, зелено, чисто. Підлога потрушена травою, піч розмальована півнями, стіл накритий вишитою скатертиною. На божниці — етажерка з книгами, над якою портрет Улі Громової, вирізаний з якогось журналу.
Незабаром на столі почали з'являтися миски й полумиски. Скульптор скоса зиркав на них збентеженим поглядом вічно заляканого дієтика.
— Прошу вас, не наставляйте стільки... Я— дієтик. Меланія на мить розгубилася:
— То що ж це буде?
— А нічого не буде.
— Ні, ви скажіть, що вам можна, я всього дістану. Вершки вживаєте? Яйця, молоко, мед?.. Ви вже самі вибирайте, бо я ж не знаю...
Наставила на вибір, подала йому чистий рушник.
— Будьте ласкаві, що є...
Скульптор їв, і кожен шматок застрявав йому в горлі. Ось завтра поїде, нічого не зробивши, зазнавши ще однієї творчої поразки... Скільки тих поразок лише за післявоєнні роки! Там формалізм, там патріархальність, там ще якась трясця... "Може, зір притупився, може, я вже чогось недобачаю? — думав скульптор, давлячись Мелащиним білим пахучим хлібом.— Генерали мені вдавалися. Чому ж не вдається проста людина праці? їхав сюди, сподіваючись глибше збагнути її, пройнятись її високим благородним пафосом. А чим це все кінчається? Ганьбою! Розчарувався і втік!" Що після цього скаже про нього голова колгоспу, що подумає про людей його фаху — служителів муз оця недалека, наївна, але добра й хороша Меланія? Раніше скульптор якось мало зважав на таких, як вони, а зараз це вже його непокоїло, їхня думка була для нього зовсім не байдужою. "А може, інший зумів би виліпити
Меланію? — раптом майнуло жорстоке припущення, і скульптор став перебирати в пам'яті своїх колег, молодших обдарованих майстрів.— Може, вони краще бачать, може, я просто видихався або в чомусь помиляюсь і не можу осягнути, відкрити її? О, це було б жахливо!"
Ланкова тим часом переодяглася десь у другій кімнаті й стояла тепер на порозі боса, підтягнута, привабна в своєму робочому вбранні.
— Мені вже треба йти... У мене — соняшники. А ви тут відпочивайте. Ото вам ліжко, ото простирадла. Все чисте, не сумнівайтесь.
— Дякую.
, Меланія вийшла, і в хаті одразу посутеніло: знадвору вона тихо прихилила віконницю. Дбала за те, щоб не жарко було шановному гостеві!
До вечора скульптор встиг і відпочити, і накидати кілька ескізів з хлопчаків, яких він бачив біля контори, і походити з головою артілі по господарству. Вони побували на фермах, у кузні, на електростанції. Чутка, про скульптора встигла облетіти село, і скрізь, де він з'являвся, його зустрічали привітно й люб'язно. На фермі щебетливі доярки влаштували йому справжній допит, жваво цікавлячись, кого він уже виліпив на своєму віку, та чи добре у нього виходить, та в якій позі він зобразить Меланію Чобітько.
— Виліпіть нашу Мілю такою, щоб усі на неї задивлялись,— вимагали колгоспниці.— Вона того достойна!
Коли зайшов у кузню, ковалі перестали гриміти своїми молотками і, закуривши, з готовністю відповідали на його запитання. Гостеві цікаво знати, хто це в нас так кохається на квітах?
— Та це ж наші дівчата... Скрізь понасівали: біля контори, біля клубу і навіть попід кузнею. Почалося з того, що Мелашка...