— Здрастуйте, дівчата! — гукнув, зводячись навшпиньки, голова.— Бджоли на вас скаржаться: перехоплюєте їхню роботу...
В'ється над дівчатами соняшниковий пилок, осідає на косинки, на руки, на лиця... Осідає Меланії на бровах, на віях...
Мовчки дивиться Меланія на скульптора, ніби пригадуючи, хто він і для чого, навіщо він тут, цей незнайомець, Розпалена, в самозабутності натхнення, вона вся ще мовби живе в іншій сфері, де почуває себе владаркою, де можна триматися вільно й природно. Вже як не бувало тієї скованості, вимушеності, незграбності, яка так дратувала скульптора напередодні.
— Меланіє,— знічено звертається він до неї,— я хотів вам сказати... Я, можливо, тільки тепер...
І схвильовано вмовкає.
Дівчина з гідністю чекає, що буде далі. Очі її променяться, запашні соняшники ласкаво кладуть їй свої голови на плечі, на груди....
— Мелашко,— поспішив на виручку голова.— Наш шановний гість уже їде... Так вони хотіли востаннє з тобою....
— Нічого я не хотів,— з несподіваною різкістю перебив його скульптор.— І нікуди я не поїду. Я залишаюсь тут: відкрию свою майстерню на оцих плантаціях, під оцим небом!
Меланія переглянулась з подругами і стримано посміхнулась:
— Вам — видніше.
Зайняла собі нове міжряддя, і за хвилину її повні засмаглі руки вже знову пірнули в соняшники, ритмічно торкаючись їхніх дисків з дівочою ніжністю, з справді природною пластикою.
Подруги Меланії теж стали по місцях, і шорстка гаряча гущавінь зашелестіла, веселі соняшники дружно зацілувались,— дівчата рушили в протилежний кінець плантацій.
— Скиньте мою валізу,— сказав скульптор, не обертаючись до тачанки.— І можете собі їхати.
Стояв, весь під владою свого відкриття. Зникло усе стороннє. Бачив лише море соняшників, білу косинку та артистичні вигини чудових рук, що, раз у раз здіймаючись, плавно й натхненно подзвонювали у свої золоті литаври.
1950