Скульптор винувато мовчав. Хотів би якось втішити її, пояснити їй все... Та чи зрозуміє?
Допізна сидів на призьбі, соромлячись заходити в хату. Там гомоніло радіо, шапарювала невтомна Ме-ланія. Що вона думає про нього? Адже їй усе тепер зрозуміло, не настільки вона наївна, як це йому спершу здавалось.
Незабаром до Меланії забігли дівчата,— напевне, її подруги по ланці. Удавано жахаючись білого у своєму костюмі скульптора, вони шаснули повз нього в двері, і одразу в кімнаті задзвенів сміх, залящали дівочі вигуки й жарти. Згадувалось якогось Дмитра з "Хвилі комунізму", потім виявилось, що цей Дмитро не байдужий до Меланії, і скульптора вже не дивувало те, що хтось може бути не байдужим до неї.
Вечір був чарівний, зоряний, пісенний. Повітря висвіжилось, виповнилось холоднуватими пахощами нічних квітів. Десь біля клубу гримів гучномовець — із столиці транслювали концерт.
Меланія вийшла з дівчатами виряджена, як на весілля. Сказавши гостеві, що вечеря на столі, взялася з подругами попід руки, і так, цілою вервечкою, вони зникли в сутінках.
Скульптор ще довго чув їхній щирий пирскаючий сміх і, уявляючи, що дівчата могли сміятися з нього, навіть не ображався.
Підвівся і, втомлено спотикаючись, побрів до хати.
Десь за півгодини він уже міцно спав, набирався сили перед дорогою.
Наступного дня скульптор поїхав. Іван Федорович таки дотримав слова, прихопив його на свою виїзну тачанку.
З Меланією скульпторові не випало навіть попрощатись. Вранці, коли він устав, на столі його вже чекав наготований дієтичний сніданок, а самої дівчини й сліду не було — побігла на роботу. Рання! Довелося замкнути гостинну хату і покласти ключ за зелену віконницю, як було навчено його напередодні.
І ось тепер їде собі, чукикається з головою на тачанці. Незручно було так виїжджати, не сказавши навіть слова на розвітання: справді, ніби тікає.
— Іване Федоровичу,— звернувся до голови,— чи не можна б заскочити на хвилину до Меланії?.. Туди, де вона працює.
— Що значить не можна? — відгукнувся голова.— Все можна! Правда, круг накинемо, ну та це не великий мінус... Газуй, Мишко, через другу бригаду,— наказав він кучерові.
— Це що у вас за культура? — запитав скульптор, вказуючи на зелену кущувату плантацію.
— Арахіс.
— Уперше чую.
— Земляні горіхи... Оті, що ви їх знаєте під іменем смажених фісташок... Ростуть вони, звісно, не смажені,— навіщось додав голова.
Вузька дорога потяглася вгору між глинистими крутосхилами, вкритими чагарником. Попереду, десь зовсім близько, впоперек шляху синіло небо, позаду в просторих низинах вільно розкинулись левади, луги-оболоиі тонули в прозорості, спокійно сяяла річка, в вподовж неї табунилось білими хатками село. Он і хата Меланії з крилатими віконницями... Задивилася на південь, скоса поблискує шибками, наче відвертаючись від зальотного гостя...
Дорога нокрутішала, коні, напружуючись, захропіли, і всім довелося встати. Крокуючи узбіччям дороги, скульптор раз у раз підбирав на схилах глину, розминав її в пальцях.
— Багаті глини,— бубонів він до голови.— Богів би з них ліпити.
— Отож-бо, а ви переночували, та й гайда. Я, відверто кажучи, планував використати ваше перебування... Думав, для нашого клубу ви що-небудь отаке, знаєте... Якого-небудь шедевра... Глин у нас — непочатий край!
Виплуганились на гору, в поле, і скульптор раптом зупинився.
— Стривайте! — застиг він на-місці.— Що то? Йому перехопило дух. Те, що він побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягає зір, яскраво золотились соняшники. Стояли до самого обрію, пишноголові, стрункі й незліченні, і всі, як один, обернені до свого небесного взірця, до сонця... Здавалось, вони й самі випромінювали світло своїми жовтогарячими коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалось, несло в собі золотисті відтінки.
Кучер зупинив коней і байдуже став закурювати, а голова рушив із скульптором до соняшників. Гарячий цвіт дихнув на них густими медовими пахощами.
— Оце Мелащині,— задоволено пояснював голова.— Он і табличка виставлена, читайте... А далі, то вже пішли інших...
Скульптор зачаровано дивився в далечінь, запруджену до самого крайнеба ясночолим сонячним братством.
— Ні, це щось неземне,— тихо вигукнув він.— Аж не віритвся, що все оце яскраве, викінчене, божественне виросло з простої сірої маси, з пилюки, з грунту!..
— Не само виросло,— пожартував голова.— Посадили, викохали, то й виросло... Живі люди плюс агротехніка та плюс, звичайно, природа. Онде вони, ті, що виліпили!
Із глибини золотих плантацій білою чаєчкою виринула чиясь косинка... За нею з'явилась друга, третя.
— Виліпили, кажете?
— Авжеж... Майстри! У всякому ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення.
Дівчата рухалися міжряддями, повільно наближаючись до шляху. Там, де вони проходили, з соняшниками творилось щось дивовижне. Втрачаючи свій царський дрімотний спокій, вони зненацька оживали, золоте тарілля, здавалось, само розігнавшись, летіло стрімголов назустріч одне одному, і, з'єднавшись на мить у поцілунку, знову розліталось врізнобіч, і вже знову вільно сміялось, пустотливо погойдуючись, сяючи розімлілим золотом до сонця.
— Що вони роблять? — обернувся до голови здивований скульптор.
— О! Ви не знаєте? Штучне запилення... Щоб не ждати, як то кажуть, милості від природи!..
У передній із дівчат скульптор впізнав Меланію. Так ось яка вона, справжня! Щось майже величне було зараз в її поставі, в погляді, в рухах. Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи у свої золоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, стало мовби тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, у ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялась і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!
Скульптор відчув раптом, як наяву молодіє, як уміння й обдарованість знову повертаються до нього. Запам'ятати, вхопити, виліпити! Отут, зараз, в цю мить!