Хто стріляв, де?
Табунець диких гусей, що танцював отамо на зеленому моріжку, спиняється, наче його навальною хвилею вітру вдарило — і вже немає отого живого танцівливого кільця, всі змішалися докупи, вже біжать, лопочучи крильми, вже зриваються й злякано летять понад річкою, швидко, якомога далі від небезпеки.
Вмерли пересвисти й переспіви птахів на лузі, а на воді — шарварок і колотнеча, крижні тікають у рогіз та осоку, норці пірнають, якісь качки летять урозтіч, сте-лячись понад самою поверхнею. І сама річка начеб теж лякається, береться брижами-хвильками поміж зеленими острівцями, і від хмар, що затуляють сонце, з іскристо блакитної обертається на темно-голубу, прищулену.
Баба Ликора, стемнівши на виду, хапає мене за руку, і я відчуваю, що її долоня — холодна й тремтить.
— Ходімо, надивилися... Стріляють, нехристи...
Й село наше Овечаче по горбах та по вибалках також наче зчорніло, принишкло, насторожено очікує ще на постріли.
— Це війна? — питаю пошепки, поспішаючи за бабою, заплітаючись ногами.
— Війна, а яка ж хороба...
І мимоволі втягую голову в плечі, бо ж — війна зовсім близько, десь отут, в овечацьких лугах, оце війна стріляє, дихає смертю.
— Жди отут,— наказує баба Ликора, зоставляючи мене у верболозах.
А сама йде кудись, і хода її гасне в траві. Куди вона? Зоставшись сам, спершу намагаюся не дихати — й раптом до слуху мого долинає переспів і пересвист пташиний з лугів. Аж не віриться, що пташки знову щебечуть і тішаться весною. Може, й дикі гуси знову прилетять? Дивлюся в небо над річкою, але в ясному повітрі гусей не видно. Опускаю погляд нижче, на воду, й очі мої теп-лішають від радісного здивування.
Поміж зелених острівців знову плавають качки!
І не просто плавають, а затівають свої весільні ігри!
Ген оті самі норці, а може, й інші: два селезні джен-джуряться біля качечки, ось вони мовби врозбіч кидаються від неї, зупиняються — і вже пливуть назустріч, ось водночас пірнають, нема їх, нема, качечка саменька на воді, та вже качури водночас вигулькують з води, якісь наче здивовані й веселі, щасливі, легко й натхненно пливуть довкола качечки.
Аби з-поміж них вибрала собі до пари — на ці весну
й літо, щоб разом вивести й доглянути каченяток, щоб разом восени летіти в теплі краї до вирію...
З-за лози виходить баба Ликора з коромислом, що вигинається на плечі, а на коромислі погойдується двоє відер, гублячи на землю срібні краплини води.
— Дивишся? Може, й ти собі вподобав оту сіру качечку? — жартує баба Ликора.— Але ходімо до хати, спершу в річковій воді скупаєшся та голову змиєш. Бо качечка не вибере тебе такого, замурзаного. Бачиш, її селезні цілий день купаються в річці, то вона вибере селезня.
Баба Ликора жартує, і мені стає радісніше на серці, розвиднюється на душі.
Йдемо вуличкою до хати, а я, дивлячись, як цяпо-тять срібні краплі з відер, усе озираюсь назад.
Наче ще не надивився на весільні качині танці на річці...
Наче остерігаюся, що знову розляжеться, громом покотиться страхітливий постріл...
У ВЕСНЯНОМУ ЛІСІ
— Дивися ж, від мене далеко не відходь.
Сьогодні в лісі обличчя в баби Ликори схоже на по-репану дубову кору, з-під пасма сивого волосся, що спадає на плаский лоб, зеленіють очі, як два жолуді. Ранковий ліс пронизаний гострими, широкими мечами сонця, що яриться густим полум'ям у синьому небі. Підлісок уже розпушився, уже в густих котиках, дрібне, листячко продзьобалося й на литкому гіллі, а дуби стоять чорні, мовби мертві та обвуглені. Дика груша облита білим молоком, і в тому пахучому білому молоці, що стиха піниться, бджоли неначе киплять, неначе варяться зі струнним оксамитовим гудінням. Пелюстка білого цвіту спадає з груші на бабине пасмо, немов сяйливим вогником хоче звеселити чомусь споночіле посеред білого дня бабине обличчя, проте воно не розгодинюється.
— Дивись під ноги, не наскоч на яку заразу.
Баба Ликора збирає хмиз на паливо.
В одне вухо впустивши бабине казання, з другого вуха випускаю, й поволеньки наближаюся до потрощеного дзота, що великими ребристими уламками граніту, з якого вужами висотується залізо, горбиться неподалік поміж ліщинових кущів. Чим ближче я підступаю до неживої покоробленої руїни, тим вона мертвішає і страшнішає.
— То ти мене так слухаєшся? Ось я зараз візьму жаливу, вже наросла, та освячу тебе жаливою!..
Дзот залишається осторонь, поміж ліщинових кущів іду в прозору глибочінь лісу, що видзвонює — сяє голосами весняних птахів. Під ногами шарудить сухе торішнє листя, затоплене шовковими водами молодої гострої трави, з-поміж якої де-не-де видніє чи фіолетовий ряст, чи жовта куряча сліпота, чи цупке листя конвалій зі стебельцями нерозквітлого цвіту.
Неподалік озивається зозуля, і голос її якийсь начебто вербово-тужавий, і водночас голос її начебто пахне коноплями, що вимочуються у воді.
Схиляючись, я збираю фіалки, що ростуть при самій землі, що видющими блакитними вічками дивляться на білий світ, начеб чудуючись із нього, а я тішуся з цієї щирої зачудованості фіалок. Скільки мені років? Не знаю і не думаю, скільки мені років, бо й не відаю, як про це думати. Збираю собі фіалки, їхні блакитні погляди, і в моєму кулаку вже цілий пучок цих блакитних поглядів.
Ось тут, на галяві поміж дубів, ціле розсипище фіалок, і я стаю на коліна, зриваючи квітку за квіткою, квітку за квіткою, аж поки мої руки заплутуються не так у траві, як у якихось довгих білих косах, що лежать у траві там, де фіалок найрясніше, а далі за фіалками — жовтий пісок і чорна земля.
Коси схожі на дивовижну кущувату рослину, якої раніше не доводилося бачити ні в лісі, ні в полі, ні в лузі, і якусь мить я намагаюся осягнути, що ж це за химерна така рослина, по якій лазять мурахи. Довге це волосся беру з землі, перебираю пальцями, підношу вгору і, перевівши погляд на вивернуту купу землі й піску, спершу нічого не можу втямити, поступово завмираю від хвилі страху, а потім крик рветься з моїх грудей.
— Чого ти? — чується за спиною бабине. З в'язкого хмизу баба Ликора стоїть неподалік поміж ліщини.
— А-а-а...— дзигонить мій голос.
— Чи ти блекоти об'ївся, що кричиш як на пуп? — надійшла баба.