Співуча колиска з верболозу

Страница 32 из 83

Гуцало Евгений

— Бачиш, захотів утекти від своїх катів у криницю, щоб не мордували більше.

— Свят, свят, свят... Глибока ж криниця яка!

— А глибока... То вони за ноги зловили його.

— За ноги зловили? — не вірить баба Ликора.— Господи, й чого він кинувся сторчголовою...

— Зловили за ноги, витягли з криниці.

Мені знову хочеться закричати — вже від радості, але я ще міцніше закушую зубами то нижню, то верхню губу. Позамовкали, тиша залягає в хаті знову чорна, мов сажа в комині. А що ж далі, що? І мимоволі сльози бризкають з моїх очей, і я, лежачи ницьма, окроплюю сльозами тверду подушку, що колеться пір'ям з напірника.

— І чого він у ту криницю кидався?—стиха баба Ликора.

— По смерть,— стиха тітка Марія.

А мені так і хочеться крикнути: ні, ні! Зовсім не по смерть, а по свій порятунок, то він шукав свого порятунку в криниці!

— Прийшла я додому, а Фрося мені таке сказала, що я спершу не повірила... За того Клима Климішу... Я так зраділа, що вже й не розказувала, як його били в лісі, як він у криницю кидався, аби не досадувати свою дитину, бо любить вона того відчайдушного Клима.

— Зраділа? — чудується баба Ликора.

— Еге, зраділа... Як ті поліцаюки вели Клима через греблю, то він біля млина на греблі у вир кинувся.

Господи, як не в криницю, то в вир.

— І врятувався, і втік від них, бо вони ж п'яні.

Велика радісна сила підкидає мене вгору з тапчана — мало не до стелі, бо далі я вже не годен чаїтися. Тітка Марія з бабою Ликорою від несподіванки сахаються, втуплюючись у мене нажаханими очима.

— Згинь та пропади, нечиста сило! — хрестить мене баба Ликора пучками пальців, що пахнуть воском.

— Я знаю! —рветься з моїх грудей.— Знаю!

— Що знаєш? — і тітка Марія схиляється наді мною з хресним знаменням.

— Чого він у криницю кидався! То він хотів звідти дістати козацьку шаблю! І козацький пістоль! Аби оборонитися від них!

— Яку шаблю? Який пістоль? — дивується баба Ликора.— Й приверзеться вві сні всяка чортівня.

Мені заціплює: невже забула, що сама розказувала за козацьку зброю, сховану на дні старої криниці? Й раптом осяває здогад: треба мовчати. Треба мовчати про козацьку зброю перед усіма, навіть перед тіткою Марією. Авжеж, Клим Климіша кидався в криницю по козацьку шаблю, та не вдалося. Але добре, що втік, скочивши з греблі у вир. Значить, таки дістане зброю, коли ніяких поліцаїв не буде поблизу.

Звалююся снопом на тапчан, а голова гуде від радості, як дзвін на дзвіниці.

Голова гуде дзвоном, а в грудях серце калатає гарячим билом: Клим Климіша втік, тепер він на волі.

І яку верзицю ото верзуть оці жінки: в криницю кидався по свою смерть, аби хутчій померти, аби менше мучитися. Але жінки є жінки, що з них візьмеш, як то лукаво посміюється дядько Тилимон.

Бо кидався Клим Климіша в криницю по козацьку зброю, аби дістати — й захиститись від ворогів своїх.

Поволеньки засинаю, хоч голова моя дзвенить, як дзвін на дзвіниці.

Ой, ті криниці овечацькі, скільки таємниць, скільки загадок глибоких — ніхто й ніколи не розгадає!

НЕБАЧЕНІ ГОСТІ

Бабина хата під стріхою, за хатою — садок, у якому ростуть вишні та яблуні, а вже за' садком — клуня. За клунею — трохи городу, клапоть поля прилягає до городу, а вже далі — синіє щітка лісу.

Клуня скособочилася, зі стін випирають дилюки, бо глина пообвалювалася. Двері — завжди навстіж. Зі страпатої покрівлі випирають лати; житні сніпки потрухлявіли давно й пообвуглювалися від негод і шмаль-кого сонця. І старій клуні, і старому своєму обійстю баба дати лад не годна, бо, каже, що жіночі руки — це не чоловічі, а де вона візьме чоловічі руки, якщо їх нема?

Й начеб докірливо, дивиться на мене, мовляв, і мої руки — це не чоловічі.

У баби Ликори кількоро курей, і ці кури несуться чи в сінях (у кутку — за драбиною та за розсохлою діжкою, там у коші намощено соломи), або ж у клуні, або ж де-небудь у бур'янах на городі.

— Ти по гніздах сьогодні вже нишпорив? — щодня нагадує баба Ликора.

І я проворно біжу нишпорити по гніздах, бо ж завжди страх як цікаво — знеслася чи не знеслася зозулястенька, що так сокоріла зранку, чи балакуча чорна чубарка не наобіцяла марно, бо дуже запопадливо обіцяла під вікнами, чи біленька не подалася нестися по сусідах, бо та біленька — якесь чудо: все норовить не до хати принести, а з хати.

Шкода, звісно, що курей отих у баби Ликори не так багато, а тому курячі яйця в хаті начебто є — і водночас їх не вистачає.

Ниньки маю одне яйце з коша в сінях, одне яйце з полинів на межі зі Срулихою, а тицяюся до клуні... Що це таке? Завжди відчинені двері — зачинені! Дивно, і як їх зачинено? Замка на дверях не було й нема. Налягаю плечем — чи не зсередини? Хто ж їх зачинив? Не могла ж зачинити зозулястенька, що там несеться. Та й сама зозулястенька ген ходить поміж кущів картоплі, кудкудакає.

— Бабо Ликоро, — біжу до баби, — а клуню зачиненої

Баба Ликора з хатнього причілку пере в дерев'яних ночвах якесь шмаття і мовчить,

— Чуєте! — смикаю за спідницю.

— Ні, не чую, — глухо каже. — То я зачинила.

— Як? — не можу повірити.

— А так, — відповідає, не дивлячись.

— А зозулястенька там несеться, де ж вона знесеться?

— Та вже зозулястенька щось придумає, ти за неї не думай.

І — пере шмаття в дерев'яних ночвах, аж мильна піна біліє на споловілих бровах.

Перегодя кличе:

— Назбирай хмизу та бур'яну, в печі нема чим випалити!

Поправши шмаття і розвішавши в дворі поміж осокорів на сталці червоного кабеля, баба Ликора палить у печі. І не просто палить і готує їсти, а й співає! Мені дуже дивно, бо ж раз на рік співає. ("Нема голосу", — каже, хоч голос у неї, звісно, є, де ж подівся?)

— Ой там на точку, на базарі,

жінки чоловіків продавали...

Я пильно прислухаюся, як то на якомусь точку та на якомусь базарі хитрі та лукаві жінки продавали чоловіків. І ті чоловіки хотіли, щоб їх продавали? А хто ж їх купував — такі самі жінки, тільки вже інші? Й де це торжище відбувалося — в самому Овечачому? Ні, либонь, у Новій Греблі. А може, й не в Новій Греблі, а в Турбові чи в Погребищі, а тільки ж неодмінно відбувалося, бо інакше баба Ликора не стала б співати.

— Як прийдеться до ладу,

то я свого поведу

та й продам!