— Хто ж такого дуба подужає спиляти,— січе той на одземку рудий тютюн.— І що люди скажуть, як надумаю пиляти...
— Бо то зовсім не дуб, а шибениця!
— Шибениця,— згоджується баба Ликора.— Але ж дуба жалко.
— Та я підірвуся той дуб спиляти,— мружить живе праве око дядько Тилимон.— Не ми його садили, то чого маємо збавляти?
Я поперемінно переводжу погляд на кожного, хто озивається, бо ніяк не годен втямити, нащо слід звести старого дуба. Та й правду каже дядько ТиЛимон, що немає сили проти дуба.
А може, справді на ньому земля тримається?
А може, небо тримається?
Тітка Ніла падає навколішки в спориш, навіщось б'є поклони.
— Господи, господи, господи, спаси й помилуй! Та це ж не дуб, а шибениця, а ми живемо біля шибениці, а шибениця росте й зеленіє, росте й зеленіє...
— Росте й зеленіє,— повторює баба Ликора. Дядько Тилимон січе торішній тютюн на махорку.
— І ото щоб мала дитина милувалася з шибениці? — киває на мене.— То ж Марусьчин дуб, усі знають. — Ми не бачили, але теж знаємо. Чи ти забув?
— То й що? — незворушно відказує дядько Тилимон.
— Як то що?! Наловила ота Маруська білих та червоних — і до чого додумалася? Додумалася шукати високого дуба. Такого дуба, щоб далеко видно було. То добрі люди з її банди нараяли оцього дуба. Мовляв, не тільки в Овечачому видно, а й по всіх світах.
— Еге, еге,— сидячи на призьбі, киває сивим віхтем голови баба Ликора.
А дядько Тилимон, смалячи цигарку, наче все те чує.
— Ось банда на конях і оточила цього дуба. Хор у Маруськи був чоловічий, цей хор заспівав пісню "Розвивайся, дубе", та так славно заспівав, так славно, що люди овечацькі почали сходитися на спів. Раз одспівали — й знову заспівують ту саму пісню, ще славніше. А Марусьчине військо під пісню приступило до свого діла. Маруська отак сидить на гнідій кобилі, а вони все — під пісню. Усе під пісню вішають і вішають на гілляках. Одного — білого, а другого — червоного, одного — білого, а другого — червоного. І на віжках, і на мотузках вішали. Весь дуб — у білих та в червоних, наче гайвороння обсіло. А Маруська сидить на гнідій кобилі, а вони співають, а вони вішають. Дуб чорний-чорнісінь-кий став, а хоч би одна гілляка вламалася, так ні.
— І досі живий,— каже баба Ликора.— Ніякі грім та блискавка не спалили.
— То, значить, я замість грому? Я замість блискавки? — це дядько Тилимон.
— Спиляй! Зрубай!
— Не я садив — не я й рубатиму... Людський дуб, овечацький...
— Таж по світах видно цей дуб і нас під дубом! По всіх селах кажуть: "І чого Тилимон з Нілою не зведуть дуба?" То коли, як не тепер? Коли колгоспу нема і сільради?
Я слухаю — й не можу втямити: хто така Маруська? Яких червоних та яких білих ота Маруська на віжках та на мотузках вішала на гіллі? Й чому вона спокійно сиділа на гнідій кобилі, й чому співали, щоб дуб розвивався, й чому ту саму пісню співали, співали, співали...
— Я тоді у хрещеної була, за селом,— каже баба Ликора,— а пам'ятаю... Як вогонь, долетіла чутка й до нас... Ми побігли до лісу на гору, щоб з гори поглянути на цей дуб...
— Прокляте дерево!
— А може, душі отих, червоних та білих,— спроквола озивається дядько Тилимон,— і переселилися в дуб, га? В кожній гілляці — й душа чиясь досі живе?
— В кожній гілляці — душа людська? — не вірить тітка Ніла.— А це ж як?
Я дивлюся на бабу Ликору, що покивує віхтем сивої голови, згоджуючись із дядьком Тилимоном.
— А так,— мовить він.— Так, як у добрі старі часи водилося.
— Оце ти, іроде, в такого бога віриш?
— Вірю чи не вірю, а живі душі рубати не стану.
Оцей віковічний дуб — живі душі? Живі душі червоних та білих? Але хто ж вони такі, оті червоні та білі? Дядько Тилимон з тіткою Нілою знають, але не кажуть, баба Ликора знає, але не каже, хоч завжди така балакуча, наче вода в лотоках.
Дивлюся на чорний, ще не завеснілий дуб, може, хоч однісінька душа, коли вона отам є, коли вона там жива, обізветься, прошелестить таємним шелестом.
Але чорний дуб мовчить, сягаючи до неба, єднаючи землю та небо.
БАБА ВЕСНА
Глиняну стіну високої гори поточено дірами-норами щурів, які тут в'ються хмарою, то залітаючи в свої кубельця, то вилітаючи з кубелець. І стріхата хатинка під горою схожа на обтьопане негодою ластів'їне гніздечко, в якому ніхто не живе. Стіни знадвору та в сінях обмальовано мальвами, ці мальви пооблущувалися-поодцвітали.
В стріхатому ластів'їному гніздечку живе баба Весна.
Під житніми колосочками брів у неї — роса на конюшинових квіточках зів'ялих очей. Роса світиться, мерехтить, наче вранці на траві, й така вже та роса ласкава й тепла, що в груди мені хлюпає радість.
Здається, хазяйка тільки й чекала на мене з бабою Ликорою.
— Заходьте, людоньки, заходьте,— сяє лагідним голосом.
А мені так чудно, що і я — людоньки!
Роздивляюсь хатину, а тим часом баба Ликора щось нашіптує на вухо бабі Весні. Через вузенькі розплющені віконця білий світ намагається зазирнути сюди, в гніздечко, яке також розмальовано квітами зсередини: прибляклі мальви та соняшники цвітуть на припіку й на печі, на стіні вздовж ослона. Мало не до стелі громадиться ткацький верстат. І жовту скриню біля верстата в кутку також; розмальовано квітами, схожими на сур-мисті квіти гарбузові, ось тільки вони вишневі за барвою.
— Є в мене свячена вода, є,— каже Весна.
— А в мене ось у вузлику яєчка,— це баба Ликора.
— От і викачаємо з дитини переляк.
Весна бере за іконою, обвитою вишитим рушником, пляшечку свяченої води, кропить мене водою, дає випити, щось шепоче. Спершу я не тямлю, що шепоче Весна шерехкими спитими губами, а потім починаю розуміти окремі слова. З Ликориного вузлика бере біле куряче яєчко, починає мені тим яєчком качати по голові, по шиї, по грудях.
— Йди, переляк, туди, де вітер скучає, піском перевертає...
Баба Ликора дивиться на мене з лагідним смутком у зелених очах.
Весна шепоче, качає яєчко, й мене заколисує її солодкий шурхітливии голос, і якийсь навіть пахучий цей голос, наче гілка розквітлої вишні.
— За другими разами, за божими словами... За третіми разами, за божими словами... Зрештою, пошептавши та покачавши яєчко, Весна
розбиває його в склянку, в яку трохи налито води, пильно вглядається, як там у воді жовток тоне на дні, а від нього відділяється білок, і цей білок поворозкою-струмочком здіймається догори, водночас начеб розбиваючись на.дрібненькі срібні пухирчики.