— Куди це ви такою хмарою летите? Всіх собак поперелякували, аж земля під вами гуде.
Тітка Марія виростає поміж нашого вихору, наче вона з неба впала.
— Таж діда Ілька шукаємо...— тріщать наші голоси, наче сухі стручки гороху.
— А нащо діда Ілька шукати, коли дід удома, сама бачила.
— Онися дочекалася діда? — виривається в мене, бо я оце найдужче боявся, що не дочекається, забере чемодан з шоколадом — і гайда назад у Вінницю.
— Еге ж, дочекалася,— лихим голосом відказує тітка Марія.— Тільки чого ото ви всі так заворохобилися?
— Ура! — кричить Тарапатий, умить повертається, біжить — і ми всі гуртом біжимо слідом за ним.
Уже вечір, сонце лежить над полем, як ожеред соломи, охоплений золотим полум'ям, і ми біжимо через село на той жаристий ожеред, бо десь там — хатина діда Ілька Танцюри.
Він сидить на призьбі, поклавши сніпок розкуйовдженої голови на гострі коліна. Зводить сніпок, і з-під житньої соломи вигорілого волосся вигулькує двоє сірих очей, схожих на польових мишей.
Либонь, ці сірі мишенята перелякаються нас і ось-ось чкурнуть і заховаються в розкостриченій соломі. Дід Ілько Танцюра мовчить, і наша схарапуджена ватага також мовчить. Зрештою, в мене зринає з язика:
— А де Онися?
Щупленький, миршавенький дід карачкувато зводиться з призьби. Так, наче ось-ось пірве ломаку, щоб розігнати нас. І злякавшись, я вигукую:
— Онися обіцяла шоколад!
— Га? — озивається дід Ілько, погойдуючись на хистких ногах.—Шоколад? Який шоколад?
Я злякано оглядаюсь на хлопців, що схожі на колюче будяччя. Либонь, кинуться на мене, аби відлупцювати за те, що обманув,— і я мало не в сльозах кричу дідові:
— Обіцяла шоколад!.. Німецький шоколад!
— А-а!.. Там шоколад, там! — і показує рукою на рясний молодий вишник.— У кропиві шукайте...
Я ще отямитися не встигаю, а Тарапатий прожогом скаче у вишник, далі й інші хлопці шугають у зарості. Нишпорять, колінкують, і від їхньої метушні-шарпанини вишник аж кипить.
— А ти чого стоїш? — бубонить дід Ілько.— Гайдапо шоколад.
Я слухаю діда Ілька Танцюру так, наче й не чую, бо сам уже дивлюся на хатній причілок.
Хто то виглядає з-за причілку, чи не Онися?!
Бо одяг таки її, Онисин. Але чому так високо від землі? Та й начеб висить на сливці. Еге ж, висить на сливці. Поглипуючи на стуманілого, на вчамрілого діда, я ступаю трохи вбік, аби роздивитися краще.
Еге ж, молодесенька сливка, а на тій сливці чомусь висить весь той одяг, який сьогодні я бачив на Онисі. І спідниця її блакитна висить, і рожева блузка, і її фіолетова тоненького перкалевого краму хустина, з-під якої вибивалося її пухнасте біле волосся. І навіть разок намиста висить на кривому сучку. А внизу, біля стовбура, стоять її чорні черевики з короткими хромовими халявками.
Так, наче сливка вбралася в усе Онисине.
А чи так, наче то все залишилося від Онисі.
Мені перехоплює подих, я злякано питаю в діда Ілька Танцюри:
— Де Онися?
Дід мовби зі сну пробуджується:
— Й ти до Онисі, еге?
Я нетямкувато киваю головою:
— До Онисі.
— Й вони до Онисі?— показує на густий вишник, де вовтузяться хлопці.
— По шоколад,— кажу.
І, остережливо ступивши ще трохи вбік від якогось дивного, причмеленого діда, я далі на причілку встигаю помітити якихось людей. Якісь жінки, що немов поховалися поміж яблуневого та сливового гілля.
Хто це навідався до діда Ілька, хто? Чого вони там ховаються?.. Е-е, та це не жінки ховаються, а всякий одяг жіночий там чи то розвішано, чи то розкидано.
А це ж хто ще перевдягався отут надворі в діда?
А він починає кричати:
— Песиголовці! Понабігали тічкою! Шоколад збирають... Онися вам шоколад привезла? А де вона взяла той шоколад? Урвителі! Ласі до чужого шоколаду! Ось я на вас собаку спущу, гуттюга, гуттюга!..
І хоч усі знаємо, що в Ілька Танцюри немає на обійсті собаки, проте вишник уже лопотить, шамкотить, ляскають босі ноги, всі вихором тікають у вулицю.
— Гуттюга, гуттюга!.. Нема тут вашої Онисі!.. Повіялася ваша Онися... Отако сіла на коня — й повіялася!
Дід Ілько Танцюра ще там пасіює на подвір'ї, погрожує, свариться, а ми вже порозбігалися. Всі хлопці — з шоколадом, якого назбирали в вишнику, найбільше — в Тарапатого. Й чомусь ніхто не дивується, що назбирали німецьких солодощів у вишнику. І я також не дивуюся. Ото дід Ілько Танцюра сказав збирати у вишнику — й назбирали.
Гурт хлоп'ячий тане, а я все оглядаюся довкола: де Онися, де? Чому сливка на причілку вбралася в її одяг? І що то за вбрання жіноче порозкидувано та порозвішувано по деревах? Може, Онися вже подалася до Вінниці, бо квапилася? Але як же вона подалася, коли сливка — в її одязі?..
Сонце вже сховалося за обрієм, і тепер стовпи світла б'ють знизу, попідпалювавши хмари ген-ген над лісом. У полі де-не-де вже сизіє туман. Жайворонки вже постомлювалися за день калатати в дзвоники, зрідка так озиваються співучими горлечками.
— Поглянь!—шепоче Тарапатий і показує на яр, уже повний вечірньої блакиті.
Від лісу та від поля обертаюсь праворуч, на яр, що темніє попід селом, нишпорю очима поміж дерев.
— Бачиш?— сухим голосом шелестить Тарапатий.— Кінь...
Поміж вільшини я нарешті справді застерігаю коня, що переступає з ноги на ногу, то зникаючи за зеленню, то з'являючись. І на коні біліє щось. Важко втямити, що ж саме біліє на коні, але оте біле на кінській спині аж світиться своєю білиною.
Повглибавши ногами в землю, перезираємося з Тарапатим.
— А то ж кінь діда Ілька... Ілька Танцюри,— каже він.
Справді, ген-ген у вільшаній гущавині показується й зникає миршавенький коник, якого дід запрягає у свою грабарку. Але чого ж це кінь відбився від обійстя? Й чому дід не шукає свою пропажу?
— Ходімо,— тягне мене за руку Тарапатий до яру. Та я чомусь боюся йти до яру й непорушно стовбичу
на місці, острашливо поглипуючи довкола: може, ще якісь чекають несподіванки невідомо звідки — і їх слід остерігатися? Але Тарапатий шарпає — і я, шкопертаю-чись, уже зсуваюся разом з ним поміж полину й лободи схилом яру.
— Там ота твоя Онися,— шепоче він.— Хіба ти не роздивився?
— Де Онися, де?—не второпаю.
— Отам... побачиш скоро...
— Де він побачив Онисю, де? Тепер я не тільки приглядаюся, а й прислухаюся. Не вірю Тарапатому, а все ж...